Розділ «Частина шоста Чорні хмари над селом»

– Ти що верзеш?! – скипів Лупіков й одразу ж став червоним від обурення.

Биков зупинив його порухом руки. Він підійшов до юнака, втупив у нього погляд.

– Ти відмовляєшся чи ні? – поставив питання руба.

– Убийте мене, але я не піду відбирати у людей останнє! – сказав Богдан.

– Підеш! – закричав Биков. – У мене підеш!

– А якщо не захочу? Хто мене змусить?

– Як ні, то поїдеш на Соловки,[22] якщо СВУ не пришиють.

Те страшне слово в селі почув Богдан, здається, ще у двадцять восьмому році. Ніхто до пуття не знав, що воно означає, але чули про нічні арешти по селах за те СВУ. Ходили чутки, що арештанти зникали безслідно. Богдан згадав хвору матір. Що буде з нею, якщо його заарештують за те СВУ? Як житимуть без нього молодші сестри-близнючки? Але як іти по хатах, трусити пусті торби людей, поруч із якими він виріс? Заглядати у порожні сусідські комори? Він не зможе.

– Вибачте, – сказав він тихо. – Я не зможу. Зараз не можу, – додав Богдан. – Згодом приєднаюся, а зараз мені потрібно морально підготуватися. Я не хочу підводити членів комісії.

– Я візьму його на поруки! – підвівся Йосип Пєтухов. – Можна?

– Можна, – відповів Биков. Йосип не помітив невдоволення у голосі новопризначеного. – Комсомольці можуть бути вільними, а ви залишіться. Потрібно вирішити ще кілька питань.

Розділ 48

Зі смертю матері зникли з життя Варі світло та радість. Сум був повсюди. Він поселився в оселі, заповнив собою колись такий веселий садок, нишпорив спорожнілими подвір’ями. Смуток ліг на широкі плечі Павла Серафимовича, від чого вони опустилися, тягарем тиснув на спину – дужий та кремезний чоловік одразу якось зіщулився, ходив, опустивши очі до землі. У душі – суцільна темна прірва. Здавалося, ще один крок – і та прірва поглине, проковтне його назавжди. Навіть не вірилося, що лише три роки тому вся родина Чорножукових була міцною, дружньою та щасливою, і вірилося, що порушити звичне життя не зможе ніщо. Нововведення змусили зникнути, але не здатися, брата Федора та його дружину Оксану. Гордо, незламно, не бажаючи сліпої покори, пішов із життя разом з усією родиною Гордій Чорножуков. Потім Надія. Вона не змогла так легко відмовитися від того, що по праву належало їм. Між покірним життям та вільною смертю обрала друге. Син Михайло живий, але для батька він теж помер, принаймні у душі. А Павло Серафимович, найстарший у родині (якщо не брати до уваги немічну матір), – живе. Та чи можна назвати це життям, коли знаєш, що прийде весна і вже не буде того відчуття свята у душі, коли плуг розріже землю, яка відпочила за зиму. А яка ж була земля! Як масло! Хоч бери та маж на хліб! Нема коней, нема землі, а вона й досі не відпускає, дотепер сниться ночами. Здається, ніби сам вріс віковими коренями у ту рідну землю, а тепер вирвали живцем, із корінням, але ж ні. Не можна викорчувати столітнього дуба разом із усім корінням. Десь там все одно залишаться рештки коренів. Вони ніколи не дадуть парості, бо мертві. У своїй землі, але вже не живі. Так і у нього – залишився клапоть землі з мертвим корінням, зі скаліченою душею…

Павло Серафимович зайшов до хати. Варя годувала бабусю.

– Ви знову туди ходили? – запитала Варя, маючи на увазі могилу матері.

– Так, – відповів глухо. Сів біля вікна, кудись дивиться, але донька знає, що нічого перед собою не бачить.

– Навіщо себе мучити?

– Побалакати схотілося, – сумно відповів.

– Ви ж не тільки себе, а й мене мучите, – незлостиво дорікнула Варя.

– Ой, Ластівко, – зітхає батько, – якби не ти, пішов би услід за нею. За Ольгу я тривожуся менше, вона собі раду дасть. А ось ти…