Розділ «VІІ. Кременчук»

Втім, Такаманохара вже не звертала уваги ані на що стороннє, зосередившись на датчиках правого сектору: саме звідти почувся перший удар, який похитнув апарат. І вже за хвилину вона загорлала: — Ігорю, Ігорю, увімкни об‘єктиви спостереження за обшивкою. Правого сектору об‘єктиви. Там щось відбувається. Тиск починає падати! Чуєш, тиск падає!!!

Хлопець зненацька зірвався з місця, явно намагаючись вискочити з приміщення:

— Я просто туди побіг! — гукнув на ходу. — На місці розберуся.

Аварійне освітлення давилося червоним, а крізь виття сирен розпочав точитися якийсь виск.

— Стій, стій, Ігорю! В крісло давай! Я зараз маневрувати розпочну. І розкаряченою п’ятірнею Сонька раптом тицьнула в один з тільки-но увімкнених моніторів, а Зоребор вкляк на порозі рубки, кинувши погляд на нього. Щелепа в хлопця відвалилася аж до підлоги. І було від чого. Бо на моніторі було видно, як темнолілова постать, величезною п‘явкою розпластавшись на сріблястій поверхні «Софії», краяла, краяла корпус коротким, але, вочевидь, доволі потужним лазерним променем-клинком.

— Дарт Вейдер! — ахнув Норильцєв. — Я ж казав: його витівки! І звідки…

Закінчити фразу він не встиг, бо був кинутий вздовж стінки рубки карколомним віражем, якого заклала Такаманохара.

— Тримайтеся!!! — вивертала вона себе криком. — Всі тримайтеся! Капітане, капітане: напад на «Софію»! Напад!!!

Ти чуєш?.. Електратор таки дістав нас. Особисто. Всі тримайтеся, а я скинути його з обшивки спробую!

Зоребор відчув, як апарат під прямим кутом накренився на ребро і буквально покотився по орбіті. Певною мірою, не дивлячись на відсутність навколо тарілки ані верху, ані низу, відчуття було саме таким.

Виявляючи дива акробатики і намагаючись не думати про те, що зараз відбувається в шлюзовій камері, Ігор дістався таки до свого крісла. П‘явка на екрані залишалася на своєму місці.

— Соню! — вгвинтився голос Норильцєва поміж двома завиваннями сирен. — Соню, ця планета додекаедрна, вона атмосферу має чи ні? Що прилади кажуть?

— Здається, має. Здається, нормальної щільності. І складу.

— Так якого біса! Вниз, вниз давайте! Тут ми цьому дурневі нічого не зробимо. Повітрям його треба, повітрям розпеченим! Згорить, лахудро, звалиться, нікуди не дінеться!

Швидкість перебігу подій здалася Соньці настільки великою, що її мозок, врешті решт, розпочав відмовлятися сприймати оточуючу реальність. Будь-яка думка просто не могла пробитися крізь її неймовірність. Лискучий космос… планета-додекаедр… труп на орбіті (невже й дійсно донька Кременчука?!?)… Дарт Вейдер от звідкілясь узявся. А, може… Може це в неї свідомість агонізує перед остаточним зникненням опісля вибуху Зорі Смерті?

— Сідаємо, Соню! Вни-и-и-из!!!

— И-и-и-и… — вили сирени. — І-і-і-ігре, що відбувається, що? Я боюсь, І-і-і-ігре!

Лише Кременчук мовчить. А це що?.. Дзижчання якесь.

Здається, переборки опускаються, ізолюючи приміщення «Софії» одне від одного. Боже, що там в шлюзовій камері коїться! І Сонька, примруживши очі, вивернула траєкторію апарата, кидаючи його назустріч лискучому байдужепласкому простору.

— И-и-и-и-и… Клац-клац…