Розділ «VІІ. Кременчук»

— Що „оце”? — перекинула на хлопця свою увагу Такаманохара, труснувши синявим волоссям.

— Пілот НЛО це. Класичний. Такий, як в Розвеллі.

— В Розвеллі?..

— Ой, Соню, не робіть вигляду, що ви ніколи не чули про катастрофу літаючої тарілки в американському Розвеллі.

Дівчина лише плечима знизала. А Зоребор здивовано розвів руками. Ртутний п‘ясток похмуро блиснув в тон кольчузі та краєвиду на екранах.

— Ну, Соню, ви мене іноді вражаєте. Та такого стандартного інопланетянина по телеку двадцять разів на добу показують. Та й у пресі.

— Не дивлюсь. Не читаю, — буркнула Такаманохара, вдивляючись в сіро-сріблясту, якусь дитячу постать з великою головою та безвільно розкинутими кінцівками.

На голові чітко виділялися величезні, широко розплющені, очі. Вони ставали все більшими, більшими, накочуючись на об‘єктиви і Сонька, врешті решт, усвідомила, що „Софія” наближається до… До трупу вона наближається. Вигляд якого так розбурхав капітана. Але, здається, він вже взяв себе в руки.

Кременчук дійсно грав жовнами і сенсорами, спрямовуючи апарат до сірого тіла, такого же неймовірного, як і все, що оточувало „Софію”. Декілька мовчазних хвилин Богдан врівноважував швидкості і лискуча поверхня додекаедра, на якій не було помітно жодних деталей, розповзалась по усім екранам, наповнюючи рубку металевим сяйвом. Ефект „мультяшності” аж ніяк не бажав зникати з очей. Але капітанові він, здається, не заважав.

Щось інше капітанові заважало.

В кораблі стояла абсолютна, моторошна тиша. Така в ній була лише одного разу: коли вони загиблого інопланетянина, господаря „Софії”, в космосі ховали. Тоді чорний саван зникав в чорноті простору, а обличчя Соньки блищало від нестриманих сліз. Тепер все відбувалось з точністю до навпаки. Відповідно до капітана.

Почулося легесеньке дзижчання і Сонька зрозуміла, що Кременчук відчиняє зовнішній люк і спрямовує шлюз просто на тіло. Наче сачок на метелика. За чверть години мертвий метелик знаходився в шлюзовій камері, а „Софія” насторожено й сумовито линула по неймовірній додекаедрній орбіті.

Сонька промацала датчиками їхнього апарату кожний сантиметр оточуючого простору, але ніякого життя — ані природного, ані штучного — навколо не спостерігалося.

Планета зберігала лискуче мовчання на всіх діапазонах.

Навкруги ртутно плюскотів дивний порожній світ, в якому невідомо звідки взялося тіло інопланетної істоти.

Втім, істота вже знаходилась не в ньому. На „Софії” вона знаходилась. Але члени екіпажу, навіть гарячий Зоребор, не поспішали до нього. Начебто очікували чогось ще більше незрозумілого.

Найбільше неповоротким чомусь став Кременчук. Наче скам‘янів капітан, думаючи про щось, відоме лише йому самому.

— А чого чекаємо? — не витримав, врешті решт, Нкса. — Чого сидімо? Час іде. А людину, може, ще врятувати можна. Та й цікаво.

Думка була нова, але капітан жодним чином не зреагував на неврівноважену репліку малого крчовника.

Такаманохара з Норильцєвим обмінялися швидкими поглядами: мовляв, з відкритого космосу ще ніхто не рятувався, а щодо цікавості… Притупилася в них цікавість останнім часом через нагромадження усіх цих небезпечних і незбагненних подій, мармиз та всесвітів.