Розділ «VІІ. Кременчук»

— Я ж кажу: електратора прибацаного витівки! Його, зарази. Скоро, мабуть, і сам у гості завітає. Нічого капітан не добився самогубством нашим колективним, нічого!

Соньці здалося, що за розлюченим голосом Зоребор намагається приховати свій панічний переляк. Що ж, картина і дійсно була непересічна. Моторошною для здорового мозку була картина. Алхімічно-амальгамна. Ось тільки щось муляло Соньку в ній. Невідповідність якоїсь деталі загальному настрою.

Ота цяточка мікроскопічна на лискучій грані, оберненій просто до „Софії”, чи що?..

А Кременчук раптом відчув, що горло його чомусь боляче стиснулось. Він ще навіть не зрозумів — від чого, а очі вже до болю вдивлялися в поверхню дивного утворення.

Он там… там… Такаманохара, здається, теж це побачила.

— Сонько, — хрипло вичавив з себе Богдан, — а ну-мо, дай-но ще трохи збільшення. Он на тій цяточці сфокусуйся.

Ліворуч трохи… Бачиш?

— Та бачу! Не сліпа! — чомусь шепотом огризнулася дівчина. — Сам збільшуй. Сенсор в тебе просто під рукою.

— Не можу, Сонько. Не повіриш… Не повіриш, але в мене руки трусяться.

Такаманохара здивовано зиркнула на капітана й рушила було з місця, але Норильцєв, притискаючи до себе схвильованого крчовника, м‘яким стрибком вже наблизився до відповідної ділянки пульту.

— Фьють, — присвиснув по-знайомому, — чи то мені здається, чи…

— Чи-чи, — сварливо відгукнулася Такаманохара, котрій присвист Зоребора раптом до болю нагадав посвистування їхнього загиблого рятівника з механічним ім‘ям Р2Д2. — Мавпенятко Чичичи продавало калачі. Не «чи» кричати треба, а «людина за бортом!» І, взагалі, не чикай, а працюй, якщо взявся!

А сама вже косилася, косилася на Кременчука, завмерле обличчя якого, все в лискучих відлисках цього світу, моторошно нагадувало безжиттєву металеву маску. Втім, вже за хвилину дівчина теж відчула, як шкіра на її щоках натягнулась і похолоднішала. Наче на бляху її шкіра перетворилася.

Норильцєв же, обережно поставивши Нксу на підлогу, набичився, обома руками впираючись у пульт і ледь не влізаючи головою в головний екран. Потім труснув цією самою головою і безпорадно зиркнув на Такаманохару. А та вже зовсім не дивилася на екран. Та вже повністю спрямувала свій погляд на капітана.

В того вже не руки трусились, а губи. Дрібно-дрібно.

Наче щосили стримували щось таке, що рвалося назовні з середини його тіла. І відчували, що не втримають. Що розімкнуться ось-ось. Сонька була вражена. Предмет, що його упіймали об‘єктиви „Софії”, і дійсно був дуже дивним, неочікуваним і дещо жахливим. Але ж не настільки! Вони он скільки чудасій усіляких вже перебачили. Однією більше, однією менше… Але щось підказувало дівчині, що ця чудасія має якийсь знаковий характер. Для капітана знаковий. Чи він вже десь бачив щось подібне? Але, наскільки розуміла Сонька, на Землі це було просто не можливе. Хоча, що вона знає про Землю?

— Капітане, — спитала, — що трапилось? Це дійсно чиясь трагедія, але… Її слова впали в порожнечу. А цяточка на екрані збільшувалась, збільшувалась, видовжувалась і вже точно можна було сказати, що це — тіло колись живої істоти.

Гуманоїдного типу тіло. Яке повільно пересувалось по бозна ким і коли визначеній орбіті над дзеркальною поверхнею додекаедрного утворення. Планетою це утворення навіть подумки Такаманохара називати поки що не наважувалась.

— Ч-чорт! — хрипко видихнув Норильцєв і Соньці здалося, що голос його напрочуд нагадує голос Кременчука.

— Здавалось, мене вже нічим не здивуєш, але оце…