Розділ «VІІ. Кременчук»

— А це вже нехай вони самі розкажуть.

Сонька, що вже була здійняла ногу, маючи намір осідлати заднє сидіння космоциклу, так і завмерла в цій незручній позі.

— Богдан?!? — видихнула.

— Та ні, — відвів вбік свої срібні очі Дар Ветер і щось мінливе змінилося в його обличчі, від чого воно відразу ж нагадало Соньці обличчя Орія, крізь яке проступали риси Кременчука. — Ні, — повторив і вже сам заметушився, допомагаючи дівчині зайняти її місце. — Та ви сідайте, сідайте!

А Такаманохара тільки зараз зрозуміла, що за зовні спокійним виглядом космоцикліста з самої першої миті їхньої зустрічі приховується неабияке напруження.

— Що трапилося, Даре?

Той швидко пробарабанив пальцями по керму, скоса зиркнув на дівчину і, врешті решт, наважився:

— Ми загубили Богдана Івановича, товаришко Сонь Іа.

— Як це?! — ахнула вона.

— Сталося найнебезпечніше. Він увійшов в себе. Свого часу це трапилося зі Сніжаною. Вона дуже переживала розлучення батьків і… Спасибі вам, що ви знайшли її на орбіті.

— Почекайте, почекайте, — лихоманково намагалася щось зметикувати Такаманахора. — Але, наскільки мені відомо, Богдан… Іванович розлучився з дружиною опісля смерті доньки. Як же вона могла ПЕРЕЖИВАТИ цей факт?!

Хоча… Стоп!.. Вона ж жива… Нічого не розумію, остаточно заплуталась…

— Важко зрозуміти світ, побудований за законами ментальної фізики, але ви вже повірте мені на слово… Я ще не певен, але… але в тому, що Сніжана знову почала повертатися до життя, є особисто ваша заслуга, товаришко Сонь Іа…

— Звіть мене просто Соня.

— Добре. А різниця між її тодішнім станом і станом Богдана Івановича, в якому він перебуває зараз, полягає в тому, що він намагається шукати доньку і тому залишатиме сліди, як би не блокувалась його свідомість для всього іншого. Моя „Софія” обов‘язково його знайде.

— Так чого ж ми розсілися! — захвилювалася Такаманохара. Вона майже нічого не зрозуміла з пояснень Дара Ветера, але розбиратися з цим було ніколи. — Летимо, летимо!..

Здійнялися плавно й швидко. Соньці аж памороки трохи забило, але вона миттєво взяла себе в руки, спостерігаючи за тим, як внизу аж ген до обрію, вигинається сліпуча поверхня, вкрита геометрично правильними вертикальними торосами. Вона вперше не поспіхом могла роздивитися її з такої вишини. І чомусь цей краєвид нагадав Такаманохарі величезний майдан, вкритий… Ні, не натовпом… А тисячами задумливих, і дзеркально-скам‘янілих в своїй задумливості, людей.

А попереду зростала голка дарветеровської „Софії”.

Вірніше, з цієї точки огляду це була вже не голка, а довжелезний тонкий циліндр з повздовжним рядом ілюмінаторів, що уходили аж в срібну нескінченність дюралевого неба. Вдалині циліндр розпливався легкими крилами-стабілізаторами, в площинах яких, вочевидь, були приховані маршові двигуни. Загалом, конструкція була абсолютно несхожою на конструкцію Соньчиної „Софії”.

Космоцикл плавно вплив у просторий світлий ангар, від якого в обидві боки відходив довгий і прямий коридор, що, вочевидь, тягнувся через увесь зореліт. Вгорі срібним штрих-пунктиром ледь мерехтіли плафони, схожі на плафони ламп денного світла. Не дивлячись на певну вузькість, простору тут було набагато більше, ніж в їхньому дископодібному експериментальному космокатері. Це Сонька зауважила з певним смутком, йдучи поряд з господарем цього корабля й ковзаючи поглядом по дивних напівпрозорих ребрах, що через рівні відстані попід самою стелею виходили з однієї стінки коридору та й зникали в іншій. Всередині ребер пробігали зеленкуваті іскри.