Розділ «VІІ. Кременчук»

Схопив її за грудки, жмакаючи золотаву тканину комбінезону, і одним дужим ривком здійняв її на рівень свого обличчя.

А потім два рази, хльостко, навідліг, вдарив її по щоках.

У Соньки лише голова два рази безвільно з боку в бік хитнулась.

— Соню! — скрикнув Зоребор, хутко вистромлюючи меча й кидаючись до них.

— Ні! Не треба! — згукнула дівчина, не відводячи прямого погляду від розлютованої мармизи капітана. І не зрозуміло було, до кого вона звертається: чи то до нього, чи то до Норильцєва, який відразу ж завмер, почувши її голос, чи до когось іншого, невидимого в цій лискучій порожнечі. — Не треба!.. Зрозумій, що це саме Сніжана, Сніжана просила, щоб я їх розборонила. І я починаю розуміти її, бо Сніжана…

— Не чіпай! — відпустив Кременчук тканину Соньчиного комбінезону. — Не чіпай доньку!

— Та я ж нічого, нічого… — несподівано розгублено залепетала дівчина. — Вона гарна в тебе, дуже гарна.

Справді! А розумна ж яка!.. Просто вундеркінд. У її-то рочки у фізиці щось петрити, про анігіляцію знати…

— Фізиці… Фізиці?! Та в неї з тих наук завжди посередньо було. Ти про кого мені кажеш, про кого?!? І хто тобі дозволив у нашу бійку встрявати, хто!?

— Богдане!..

— Стули пельку! Стули пельку, шльондра! — знову здійняв свою важку долоню Кременчук. Сонька аж зіщулилась в очікуванні удару. Затято не ухиляючись від нього.

Але капітан, щосили просто відштовхнувши її убік, розвернувся й знову швидким і вкрай знервованим кроком попростував до відчиненого шлюзу, щось злісно бурмочучи собі під ніс і розлючено вимахуючи руками.

— Богдане!!!

— Та киньте ви його! — мовив Зоребор, з мечем наближуючись до Такаманохари. З іншого боку до неї підтягувався Нкса, тримаючи в руках забуту Кременчуком срібну бандуру. — Киньте, їй-бо! В нього остаточно дах поїхав. В нашій ситуації нам тільки божевільного капітана не вистачає.

— Та не божевільний він, не божевільний! — рвучко обернулася Сонька до Норильцєва. Очі її були повні сліз, а на щоках пашіли червоні плями від отриманих ляпасів. — Він, може, найнормальніший з усіх нас. Бо любить. Любить доньку свою усім, усім собою, а не якимись там окремими частками душі чи тіла.

— Соню, — вражено здійняв брови Норильцєв, — ви що?..

Ви закохалися в нього?!

— Та пішов ти! Закохалася!.. Що ти, пацан, взагалі про кохання знаєш?

Риси обличчя Зоребора загострилися. Якось враз і до не можна. Торкнешся — обріжешся.

— Про кохання?.. Про кохання я, може, й небагато знаю.