Розділ «VІІ. Кременчук»

Нкса на переживання дівчини уваги не звертав:

— Та воно взагалі незрозуміло що й звідки береться, — підтримав він нить думки свого друга й видобув з бандури різкий акорд. — От ця штука. Звідки вона? А ось синтезатора Ігрева ми на борту, навпаки, не бачили. Адже не бачили, Ігре?

— Ні, не бачили, — відгукнувся той, винуватими очима спостерігаючи за Такаманохарою.

Та уважно роздивлялася навколишні тороси. В їхній сліпій та урочистій лискучості не було помітно жодних рухів. Навіть її власних. Або Ігоря з крчовником. Тобто, якщо вірити Сніжані, капітан остаточно заблокував всі згадки про них. Але ж про себе мав пам‘ятати?!

Повільно здійнявши очі, Сонька розпочала обстежувати пласке дюралеве небо, наповнене незрозумілим світлом.

Там теж було порожньо. Боже, що воно робити!? Куди йти?

Де Богдана шукати?

Черговий акорд, видобутий Нксою з надр срібного інструменту, закінчився якоюсь тривожною вібруючою нотою. Вона ніяк не могла стихнути, тремом струменіла по шкірі, тонкою спицею торкалася оголеного серця, і Сонька, не витримавши, рвучко повернулась до піррянина з наміром посварити його, але… Але, як і Зоребор з Нксою, завмерла, спостерігаючи за тим, як, повільно висуваючись з-за верхівки найближчого кристалу, більмасте небо пронизує величезна срібна голка. Саме з її боку доносився отой звук, що нагадував вібрацію туго натягнутої струни. Або тятиви.

Відстані в цьому світі визначати було дуже важко.

Взагалі неможливо було тут відстані визначати. Але, намагаючись користуватися мірками рідної планети, Сонька вирішила, що дивна голка рухається на вишині кілометра з гаком. Тоді виходило, що довжина утворення була не меншою, ніж метрів із триста. Що це за дивина така нова?!

Вони втрьох, вкрай розгубившись, ще вдивлялися в цю дивовижу, коли в алюмінієвому небі з’явилась невеличка цяточка, що явно відокремилася від голчастого утворення.

Цяточка зростала на очах, швидко наближаючись до схарапуджених мандрівників. І вже за пару хвилин стало зрозумілим, що це щось на кшталт літаючого мотоцикла без коліс, осідланого срібним…

— Дар Ветер?! — видихнув Норильцєв, вдивляючись в дивного мотоцикліста. — Здається, Дар Ветер…

— Отой, котрого ви першого зустріли? — ворухнула пошерхлими губами Сонька. — На обшивці «Софії»?

— Угу…

— А що це за апарат під ним такий летючій? Мені щось на згадку Птахи Святого Міка спали. Арканаріанські…

— Угу…

— Та що — «угу»! Скажи краще… — тепер вже Такаманохара пробувала розговорити Норильцєва, але той не звертав на неї жодної уваги. Хоча останнє слово почув.

— Арканаріанаські?.. — видихнув раптом. — Ну, звісно, арканаріанські! На них ще Румата класно гасала.

Розгорнути цю тему йому не дав особисто срібний мотоцикліст, що вже зупиняв свій апарат і легко зістрибував з нього.