Розділ «VІІ. Кременчук»

Але дещо знаю про Арканар. І про дівчину Румату, яку ми кинули напризволяще через власну любов до цього клятого життя. Може, і нас так само варто кинути? А ще я знаю про…

Він захлинувся власними словами, ухопившись ртутною рукою за горло. Настала ніякова мовчанка. Капітан зник в темряві розчахнутого люку „Софії”.

— Вибач, — жіноча долоня обережно лягла на срібний протез, — вибач, Ігорю. Я не права. Ми ж усі в одному човні, в одній… — …нескінченності, — вибачаючи, переінакшив Зоребор Соньчине слово «любов». І спробував перевести розмову на інше: — До речі, Соню, а що там Сніжана про суміжні інститути казала? В яких це таких наукових установах ми працювали?

Обличчя Такаманохари миттєво набуло такого червоного кольору, що плями від ляпасів цілком розчинилися в ньому.

— Та це… Та то… Та це Сніжані… Її перервало тихесеньке дзижчання, що полинуло від їхнього літального апарату. Вхідний шлюз повільно зачиняв стулки, відрізаючи його від зовнішнього світу.

Норильцєв з Такаманохарою обмінялися швидкими поглядами. Нкса, що до того тупцював біля них, трохи злякано скам’янів на місці.

— Що?! — видихнув він. — Що він робить?!?

— Хоче, мабуть, на самоті побути, — невпевнено мовила Сонька. Ігор стривожено хилитнув мечем:

— На самоті? Воно б і нічого, що на самоті, як би не в його стані та на діючому кораблі.

— Як це — на «діючому»?!

— «Софія» тепер може пересуватися, як літак, — з дитячою пихатістю мовив Нкса. — Це ми з Ігрем зробили.

Сонька першою зірвалася з місця, кинувши перед тим розлючений, як ото нещодавно в капітана, погляд на Норильцєва. Той задзеленчав за нею слідом усім своїм залізяччям. Але вже було пізно.

Непевно хитнувшись, «Софія» вже вирівнювала свій скособочений край, здіймаючись над полем торосів. На хвилинку завмерла в алюмінієвому небі. А потім рвучко підстрибнула вгору, навскіс краючи його й зникаючи з поля зору ошелешених мандрівників.

Отже, маємо… Маємо те, що нічого не маємо. Окрім срібного музичного інструменту та довжелезного меча.

Останнього Зоребор роздивлявся особливо уважно.

— Треба ж, — мовив, — зовсім не пам’ятаю, звідки він взявся. В мене ж отой дурнуватий лазерний клинок був.

Слабка, до речі, зброя виявилася, — скривився. — При різкому ударі справжню сталюку ледве бере, на іскри розсипається. От мій акінак!.. Ви, до речі, не помітили: капітан з ним був чи ні?

— Не помітила, — буркнула Сонька.

Норильцєв явно напрошувався на розмову, пробуючи хоч якимсь чином знівелювати свою помилку щодо Кременчука. Адже не можна було того одного на „Софію” відпускати, не можна! Але Такаманохара на розмову налаштована не була. Ковзнула поглядом по Нксі, який захоплено роздивлявся Мамаєву бандуру. Діти! Сущі діти.

Не розуміють, що вони без харчів, без води, без будь-яких засобів існування, кинуті напризволяще в цьому, абсолютно чужому для людині, світі. От лихо!.. Навіть в Україні становище не було таким загрозливим.