Розділ «VІІ. Кременчук»

— Гармати протиметеорного захисту, — роз’яснив Дар Ветер, вловивши один з поглядів Такаманохари. — За потребою перетворюють матерію на вакуумну піну.

— Ну, для чого ж так радикально, — хмикнула дівчина, думаючи про щось своє. — Вистачило б того, щоб на порох потрощити.

— Ні, не вистачило б. На космічних швидкостях навіть звичайна плазма або молекули газу, не кажучи вже й про згаданий вами порох, так можуть корабель пошматувати, що — ой! Самі знаєте. Вакуумна піна — надійніше. Це стан майже цілковитого відносного небуття і він жодним чином не взаємодіє з реальним буттям матерії. Їхні голоси лунко розносилися по всьому кораблю.

Попереду був уже видний кінець коридору, за котрим вгадувалася якась порожнеча і з якої чулося чиєсь вовтузіння.

— Гармати… — хлюпнулось вовтузіння зневажливим голосом Зоребора. — Вакуумна піна… Не взаємодіють вони, розумієш. Мене більше цікавить, як це ви з капітаном взаємодієте? І обернувся до Дар Ветера й Такамнохари, що як раз увійшли до величезної рубки, передня частина якої прозорим склом була розчахнута просто у лискучий простір. Рука хлопця тримала ріднесенький акінак, залишений ними разом з Кременчуком десь на полі нещодавньої битви. Нкса біля його крісла марудився зі срібною бандурою. Поряд лежав меч Орія і… синтезатор, зниклий з борту «Софії».

— А й дійсно, звідки?! — рвучко розвернулася Сонька обличчям до капітана не її «Софії». — Ви ж казали, що Богдан загубився…

— От-от, і нас це дуже цікавить, — відгукнувся на її здивування Норильцєв.

Але Дар Ветер, не звертаючи на це здивування жодної уваги, зробив крок повз дівчини, ледь торкнувшись її плечем і наблизився до широкого пульту з горизонтальними екранами. Пульт якось непомітно переходив у скло, за яким розпростерлася дзеркальна безодня. Кременчужіанин доторкнувся до чогось поміж екранами і безодня наповнилась рухом, проявляючи потроху кожен кристал у ній сущій: „Софія” розпочала рухатись, самій їй лише відомим, курсом.

— Ветере? — порушила Такаманохара мовчанку, що явно затягувалась.

— Так-так, — неуважно відгукнувся той. — Я тут. — І, нарешті, обернувся до мандрівників. — Давайте, я вам все трохи згодом роз’ясню? А зараз допоможіть мені, дуже прошу. Згадуйте Богдана Івановича, згадуйте! Це має, має допомогти!

— Та чому допомогти!? — випростався Зоребор, якому ще не було відомо про втрату Кременчука. Попереду і водночас на екранах повільно пересувалися дзеркала Кременчука.

А Сонька нічого не стала роз’яснювати хлопцеві. Вона не могла відірвати погляду від обличчя кременчужіанина.

— Хто ви? — видихнула зненацька.

Дар Ветер примружив очі:

— Здається, ви зрозуміли… Розумна ви жінка, товаришка Сонь… Соня. Так, я — трохи Орій, трохи — Мамай, і трохи…

Тепер випростався навіть крчовник. — …трохи — Богдан Іванович. Бо усі ми знаходимося у світі, який зветься Кременчук. А є ще світ Норильцєв, світ Нкса і безліч інших світів, для ліку яких ще не вигадано чисел.

— Але, — хрипко вимовила Сонька, — але тоді що ж виходить? Якщо вам вірити, звісно. Тоді якою ж… якою ж людиною має бути Богдан, якщо усі ми — лише частка його! І відчула, як величезна зласкавлена хвиля, що боляче здійнялася з глибин переляку й нерозуміння, раптом наринула на неї.

— Так, — кивнув головою Дар Ветер, — тільки він сам не знає про це. Втім, як і переважна більшість усіх інших істот, що аж нічого не відають про самих себе. Але… — він майже впритул наблизився до Такаманохари, — але товаришко…

Соня, ви, здається, кохаєте його.

Остання фраза, на відміну від нещодавнього запитання Норильцєва, носила явний стверджувальний характер. І Сонька, уся розчахнута назустріч цьому сліпучому світу, чомусь не заперечувала цього. Гаряча хвиля ласкавого, світлого й щемливого зростала, мов та цунамі.