Розділ «VІІ. Кременчук»

— Тут я, тутеньки. — Це вже з боку дверей. — Мене до коридору викинуло.

Бодай тебе взагалі кудись до інших світів викинуло б!

Хворобонька ти моя.

Легенька жіноча долоня на чолі. Міцна чоловіча рука під спиною. Треба вставати. Ач, як в очах все завертілося.

Все це намальоване вигадане оточення завертілося.

— Щось із зором у мене, — пожалівся Богдан.

— Ага, і в мене… І в мене… А мерехтіння немає… Немає мерехтіння… — Голоси снували, наче відлуння у великій печері. — Нксо, Нксо, ти як?.. Вставай, друже, вставай… Мм-м… Д-де?.. Де ми?

— Де? Ігорю, посади його поряд з капітаном, а я й дійсно визначуся.

— Разом визначимось. Руку дай. Отак…

— Отак, отак!.. Обережніше! На Нксу не наступи. Все нормально, хлопче?

— Не дуже, Ігре, не дуже. Ми не вмерли, ні? Не вмерли?

— Це ти, друже, не в мене, а в капітана запитуй. Це, друже, він у нас вирішує, кому тут жити, а кому вмирати. І коли.

— Припини, Ігорю! Бо з Зорі Смерті ми, здається, здиміли таки. Але от — куди? Такого, шановне панство, я ще ніколи не бачила. А ти, капітане?

А Богдан лише вражено ворочав головою, втупившись в екрани. „Софія”, здається, була на ходу, але за її обшивкою…

— Може, це механіки Дарт Вейдера продовженням є? — розгублено спитав Норильцєв, що вже випростався й дещо знічено завмер з крчовником на руках.

— Розміром з цілий всесвіт? — засумнівалася Такаманохара.

Ртутні відлиски від безлічі металевих зірок грали на її обличчі.

— А ти впевнена, що саме такого розміру? — хрипко вичавив Кременчук.

Картина на екранах (далекі ялинкові іграшки-кульки, розкидані по ледь сріблястому простору) вразила і його.

Кульки зливалися в одну пухирчасту намальовану масу.