Розділ «VІ. Хот»

— А нас ти спитав, капітане? — прорізався нарешті голос в Зоребора і був цей голос навіки стомленим і ледь чутним. Лють в ньому розвіялась без сліду, неначе димок від знищеного Р2Д2. — Ти з нами порадився? — І ще щільніше притиснув до себе малого крчовника.

— Та немає, немає в нас часу радитись, Ігорю! І виходу ані в нас, ані в нікого немає, — Кременчук ледь не плакав. — Ми своїми смертями, якщо це заспокоїть твою героїчну натуру, галактиці нашій життя врятуємо. Ти ж полюбляєш такі подвиги?

А сам вже відвертався, відвертався від хлопця і чаклував, чаклував над пультом, намагаючись сховати від екіпажу вираз свого обличчя. Бо нехай і не існує в реальності його екіпажу, нехай цей екіпаж і є лише витвором його уяви, але мають вони усі смерть свою фантомну зовсім не по-фантомному стріти. По-людські мають вони її стріти. І ще… І ще хай лишень він сам-один знатиме про те, що крок оцей — аж ніяке не геройство, а відчайдушний апофеоз його власної, капітанової, боягузливості. Його небажання помирати остаточно там, в далекому реальному світі. Зрадництва його апофеоз.

А ще він очікував, що от зараз по спині його залупцюють міцні кулачиськи, чіпкі пальці вп‘ються в камуфляжну тканину комбінезону і з гучним вереском стануть відтягати, відтягати його від пульту, з м‘ясом видираючи з цього простору й часу. Але позаду все було тихо.

Легесенько загули двигуни „Софії” і апарат обережно, можна сказати — задумливо, захитався над долівкою. Фантоми мовчали. І Богдан був вдячним їм за це. Добрі в нього галюники, розумні. А Соньку, якби він її саме такою в реальному життя зустрів, він і покохати зміг би. Точно зміг би. Не дивлячись на задавнену тугу за Оленою. Бо не по за дружиною колишньою ця туга була. За Сніжаною. Й-ех, галюники ви мої любі, прощавайте!

— Стій, с-с-сті-і-і-ій!!! — зашипів зненацька газованою водою з-під рвучко відчиненого короку, Його нелюдська Нескінченність, електратор Дарт Вейдер, Великий і Незнищенний. — Антілессе! Пієтте! Зупиніть його, зупиніть!!!

Темно-фіолетова, аж чорна, постать його зненацька на мить застигла, а потім засмикалась кожною складкою плаща і знайоме капітанові бузкове свічення розпочало огортати її. Але сконцентруватися навколо голови, аби потім відірватися від тіла повільною кульовою блискавкою, свічення не встигало.

— Антілес-с-с-се!!!

„Софія” повільно й значуще розвернула капітана обличчям просто до захисного щита головного реактора.

— Розстріляти, розстріляти їх!

В тунелю, виламаному апаратом землян, відчувся якийсь трикутний рух, а протилежна стіна зали раптом випнулась і грань ще одного чорного трикутника, блищачи мертвотним кольором синього вогню, вивалилась з неї, стискаючи своєю громадою і час, і простір.

— А-а-а-а!!!

„Софія” зірвалась з місця і кинулась просто на щит реактора. Водночас Кременчук увів усі її рушії в режим аварійної потужності. Який за п‘ять секунд мав закінчитися вибухом апарату.

Ревіли сирени.

Щось скрегтіло.

Хтось кричав. Тонко й нажахано.

Стовпи блакитного полум‘я зачепили таки борт „Софії” і вона розпочала обертатися, дисковою пилою вгризаючись в метал реактора.

— А-а-а-а-а!

— Сонько, Сонько, а ти мені подобалась! Здається, я покохав тебе, Сонько!

— Тримайся, Нксо, тримайся, друже!.. Зараз, зараз…