Розділ «VІ. Хот»

— Що закінчувати?

— Все! — „Маячню свою хворобливу”, ледь не вирвалось у Богдана, але в він стримався. — Все треба закінчувати, Сонько. Немає в нас іншого виходу. Певною мірою, я його не бачу.

— Капітане, — почулося з зовнішніх мікрофонів, — ви мені остогиділи. Вкрай остогиділи. Навіть своїх підлеглих, служок своїх, в руках тримати не можете. Хирляк! Лайно! Якщо за п‘ять хвилин ви усі не вийдете зі свого апарату, то відправитесь разом з ним просто до реактору. Більше мені нема про що з вами говорити.

І електратор, рвучко крутнувшись на місці, зробив було крок до ліфтового порталу, що, на диво неушкоджений, розташувався трохи збоку від виваленого тунелю.

— Не блефуй, Вейдере, — схилився Кременчук над пультом, намагаючись приховати своє збентеження від екіпажу. — Не блефуй. Ми тобі, звісно до одного місця, але апарат…

— Шкода, звичайно, апарату, — в свою чергу кинув електратор через плече, — але, що робити? Дякувати Простору, що ми хоча б взнали про принципове існування можливості його малоенергетичного проколювання. Відтепер усі сили мого Всесвіту ми кинемо на з‘ясування цього принципу. Термінове з‘ясування. Як ви гадаєте, — раптом зупинилась темно-фіолетова постать, знову обертаючись до апарату, — вистачить в мого Всесвіту сил на це?

— Малесенький в тебе Всесвіт, Вейдере. Дрібний. Як і твій мозок, до речі. Тому, шановний, сил отих може й не вистачити.

— Ви, добродію, за мій мозок не турбуйтес-с-с-ся… За свій краще…

— А мені за власний турбуватися нема чого. А ось за твій… Як ти гадаєш, чого це я наполіг на тому, щоб „Софію” не до космосу, а до головного реактору затягнути?

Від повіддю капітанові було мовчання. Дещо знічене, здається, мовчання.

— Ось-ось… Бачиш, до тебе лише зараз доходити починає. В тебе, мабуть, кеба не електронах, а на солярці працює. Якщо „Софія” наша здатна Всесвіти краяти, то станцію твою вона взагалі на елементарні частки потрощить. Особливо, якщо головний реактор не віддалік буде. Час смерті, друже, іноді настає навіть для Зорі Смерті. І ніколи не вгадаєш, коли він настає. Бо час смерті — головна таємниця життя.

— Т-ти… Ти не пос-с-смієш-ш-ш…

— Посмію, шановний.

— Агов, капітане, ти що замислив? — голос Такаманохари був напруженим до не можна.

Норильцєв щільно притиснув Нксу до грудей і разом з ним кидав дещо збентежені погляди то на дівчину, то на капітана.

— Ти ж розумієш, Сонько… Ти ж розумна дівчина… Немає в нас іншого виходу. Більше того, здається, що і для світу нашого іншого виходу не існує. Якщо гидота тутешня найближчим часом дійсно проколювання всесвітів на потік поставить, то… То гаплик, Сонько, усьому нашому світу. Що ми їм протиставити зможемо? Хімію нашу ракетну? Це ж кам‘яний вік!

— Кам‘яний, звісно… Але… Але, Богдане… Розумом я погоджуюся з тобою, але серцем… І навіть не в нас з Ігорем чи Нксою справа. Зовсім не в тому справа, що ми усі загинемо. Опісля вибуху Зорі Смерті цей, не наш Всесвіт, теж загинути може. Обов‘язково, навіть, загине. Ти в змозі взяти на себе відповідальність за загибель цілого безмежжя?

— Та хіба ж це безмежжя? Розбійні ескадрони, білкові покидьки, електратори та унтердарти… Не дивно, що всесвіт цей збігається. Він давно вже мертвий, всесвіт цей!

— Але ти забираєш в нього право на воскресіння.

— Забираю! Забираю, Сонько!.. Бо його воскресіння — це смерть мого світу.