Розділ «VІ. Хот»

— Та вони що там, оскаженіли?! Хто на борту?

На мить здалося, що триметровий стрімчак поплив, наче кавалок розплавленого парафіну.

— Мій… Мій електраторе! За останніми даними „суперашкою” керує отой гудець з подругою, яких ви нещодавно запроторили на Хот.

Ситуація набула крихкої стабільності, але Богдан розумів, що тривалого часу на це вона не матиме. Врешті решт, електратору легше було таки знищити „Софію”, ніж очікувати, поки вона сама знищить Зорю Смерті. А до цього, за логікою розвитку подій, і мало йтися.

Втім, про це, здається, ніхто ще не здогадувався, окрім Кременчука та Дарт Вейдера. Вивчили вони одне одного, врешті решт, непогано.

Диск апарата завмер посеред зали біля екран-щита головного реактора, куди їх доставили на вимогу Богдана.

— В тебе що, дах поїхав? — скривився тоді Норильцєв. — До космосу виходу вимагай!

— А далі? — пирхнув капітан, метляючи головою убік виваленого тунелю, що його проробила в станції захоплена „суперашка”: крізь нього можна було побачити грань одного з трикутників, які стягувалися до місця конфлікту. — Далі що? Далеко тобі піти дозволять?

— А від реактору куди ти підеш? До чого тут реактор?

— Шантажувати цих лохів станемо, — відповів тоді Богдан, внутрішньо розуміючи, що про шантажування вже можна забути. Але про це ще не знав навіть Дарт Вейдер.

Ех, якого біса дітлашня ця з Хоту втекла! В Богдана ж такий план був гарний! Зовсім непоганий план був. Що ж воно тепер робити?…

— А далі, Ігре? — спитав Нкса, не в змозі відірватися від свого, наново знайденого, друга.

— Далі? Далі, як отой робот-пилосос зняв наглядачки й з Соні, вона запропонувала вибух на базі влаштувати й на реакцію подивитись. Не вірила Соня, що базу взагалі без нагляду залишили.

— Не вірила, — сумно підтвердила Такаманохара, занепокоєно спостерігаючи за капітаном. Не подобався їй чомусь капітан.

— Правильно не вірила, — схвалив Зоребор. — Через півгодини опісля вибуху „суперашка” з‘явилась. Р2Д2 з нею зв‘язався, сісти запропонував для роз‘яснення ситуації. Тож далі все було справою техніки.

— Якої техніки, Ігре?

— А найпримітивнішої. Ескадронника ми втрьох знешкодили. Він випадково під струмінь плазми втрапив корабля, що стартонув зненацька. На автоматиці. Аж гай зашумів. Ми до нього й наглядачки свої закинули, а самі слідом на „суперашці” відправились. Правда, Р2Д2?

— Фьють! — задоволено свиснув той, підкочуючись впритул до крісла, в якому влаштувався Норильцєв. Ртутна рука його поблискувала в тьмяному освітленні рубки і від цього складувалось враження кіношної нереальності цієї картини.

„Та де вона в біса, реальність?! — злісно подумав Кременчук. — Нема її, реальності і ніколи не було. В житті реальна лише смерть, все інше так, похідне від неї. І невдовзі, здається, усі ми в цьому впевнимось”.

Тіло в нього ще пекло й поколювало тисячами голок. Відчуття було доволі неприємне, але… Але, як розумів капітан, якби його протримали вдалі від Нкси ще з десяток хвилин, то він її, смерть, взнав би набагато скоріше. Чи вже взнав? З огляду на нерозрізненість поки що реальності та її протилежності, питання було суто риторичне.