Розділ «VІ. Хот»

Опісля революції помаранчевої розпочали було тягати Богдана по цій справі. Саме тоді він і вирішив Сніжанку з Людмилою до Китоврасів відправити. Дружина навідріз відмовилась, а донька…

Тихесенький стогін пролунав в затісному прямокутному приміщенні, а руки щільніше притиснули до грудей худесеньке тільце. Некрофіли!.. Усі ми — некрофіли. Бо усю неймовірну ступінь любові до когось починаємо розуміти лише після смерті цього „когось”. Тобто, смерть ми любимо, смерть, а не життя. Ось і Зоря Смерті тутешня — зразок найдосконалішої некрофілії. Адже нічого живого на ній, здається, не залишилось. Суцільна тобі техніка. Техніка, яка турбується про свій світ за своєю, технарською, мораллю. Що ж, вбивати можна різними шляхами. Покращання життя, навіть порятунок його — це теж свого роду вбивство стосовно чогось.

Остаточно заплутавшись в своїх, незвичних для себе, думках, Кременчук обіперся спиною об металеву площину, боячись необережним порухом розбудити вимотаного піррянина.

Боже! А малюка-то за що?!.. Ну, нехай я. Може й заслужив. Але він до чого? Він нехай живе, нехай! Я дуже, дуже цього хочу! І щоб з Сонькою та Ігорем нічого поганого не сталось теж хочу. Знайти їх треба, знайти. Допомогти їм треба, допомогти. А потім… Потім вже й вмирати можна. І зовнішньо, і внутрішньо. А малеча його хай живе. Хай живе його малеча!!! Якщо вже Сніжанку не вберіг, то…

Богдан раптом відчув, що його шкіру розпочало пекти по особливому дуже. До знемоги дуже. І водночас якийсь порох посипався вниз на долівку, аби потім збитися на ній у невеличку цівку, що, наче протягом, розпочала здійматися до смугастої плями горішнього люку.

Куксу пекло. Дуже пекло. А кожний необережний порух відкликався у ній тупим болем. І лихо полягало в тому, що без необережних порухів обійтися було неможливо. Бо вузька стежина, яка дерлася нагору, була вкрай заледенілою і трипільські сандалії-личаки щомиті ковзалися на ній, намагаючись скинути тіло Зоребора вниз, просто до печерного поселення, до карцеру, з якого він непомітно вислизнув декілька годин тому.

Воно, звісно, треба було б ще хоча б з тиждень поберегтися. Спасибі Люку, який втихаря й непомітно приносив до них потрібні ліки, бинти та інше медичне причандалля. Так, в лікувальних турботах, вони з Сонькою певний час без директив місцевого начальства й витримали. Витримали й тоді, коли у браслетів цілком відмовили опції тлумачів: Люк взагалі був неговірким, а необхідний мінімум слів вони вже вивчили. Але… Але невдовзі мали вимкнутися й опції обігріву. Тоді треба було або здаватися, або… Ігор обрав друге „або”, як Сонька не наполягала на іншому.

Повісивши браслета Ігоря собі на шию, наче великий кулон, вона до самого виходу хлопця з карцеру уважно вдивлялась в його очі, немовбито хотіла щось побачити в них, але ніяк не могла роздивитись. Люк теж не схвалював плану Норильцєва, хоча й докладно розповів про закинуту стежину, по якій можна було дістатися перевалу, з котрого вже було видно й „Луну”. Звідти до бази залишалось усього декілька годин ходу. Якщо, втім, її дійсно не охороняють і йти можна буде без перепон. Гудець божився, що сторожі ніякої немає. І ще дуже досадував, що такий визначний оповідач легенд, як Зоребор Сталева Десниця, скалічив себе через примару можливого звільнення.

Втім, примара — не примара, а від наглядачки Ігор насправді звільнився. Разом з рукою. І залишками дитинства. Відтепер він відповідав і за Соньку, і за Люка, і за можливо живих ще капітана з малим піррянином. І поки він не впевниться в зворотньому щодо останніх, думати про смерть близьких йому істот він не має права.

Схопившись правицею за ковзкий стрімчак і відчуваючи, як боляче напружується ліва кукса, Ігор підтягнувся і боком вивалився на холодне каміння. Вивалився він і завмер. Бо картина, що відкрилася перед ним і дійсно вражала.

З одного боку зубчастий обрій прочавлювала величезна туша Зорі Смерті. З другого, трохи навскіс кидаючи холодне ртутне проміння, поставало розплескане бузкове сонце. А просто під ними в засніженій долині причаїлася абсолютно пласка поверхня.

Площина її була пустельна й ані чим не огороджена. Лише на дальньому краю виднілися купки сіреньких приземкуватих будівель. Будівлі нашорошено прислухалися до потріскування криги під ногами Зоребора, але аж ніяких ворожих дій поки що не здійснювали. Втім, і Ігор не звертав на них особливої уваги. Бо… Бо перед цими кутастими спорудами височили інші. Високі й стрункі. Урочисто піднесені до неба, виструнчені, встромлені в нього своїми гострими верхівками.

Спочатку Норильцєв, затамувавши подих, подумав, що це — якісь готичні собори. І лише за хвилину, переповнену тремтінням незрозумілого захвату, він усвідомив свою помилку. Втім, захвату від цього не поменшало. Адже при більш уважному погляді в срібних вежах не можна було не впізнати ракет-носіїв типу українських «Зенітів» або російських «Енергій». Підніжжя їхні, як і більшість будівель, були присипані задавненими кучугурами снігу.

Зоребор перевів погляд на лискучий вигнутий уламок Зорі Смерті, що вже майже повністю провалилася крізь обрій і відчув, як серце його коротко тьохнуло очікуванням несподіваного порятунку.

Вже на площині закинутого космодрому — а в тому, що база „Луна” виявилась саме ним, сумнівів не існувало — перед Ігорем виникло запитання: куди це воно відразу почимчикувати: чи то до нашорошених будівель, чи то до випростаних ракет? Врешті решт, цілком логічно вирішивши, що керувати останніми мають саме з приземкуватих споруд, Норильцєв, тамуючи біль в покаліченій руці та підвернутій нозі, рушив до них. Цьому рішенню посприяло й те, що відчував себе на відкритій площині космодрому юнак дуже незатишно. Йому здавалося, що видно його не лише з прилеглих скель, а й з самої Зорі Смерті, не дивлячись на те, що штучна планета вже цілком сховалася за обрієм.

Але неприємно-липке відчуття стеження залишалось. Ігор завмер перед приземкуватим бункером з повздовжньою чорною смугою неосвітленого вікна. Дверей видно не було. Як же воно досередини втрапити? Відпочити треба, обігрітися трохи. Це ж добре, що Люк порадив вдень до „Луни” йти, бо вночі Ігор не витримав би, змерз давно, а так…

Втім, все одне погрітися треба. Он і поземка зривається. Ігор мерзлякувато смикнувся, поправляючи на спині шкіру смухастої жаби, в яку його вирядив гудець, і пішов в обхід будівлі, намагаючись знайти хоч якийсь натяк на вхід. Чорна щілина вікна похмуро спостерігала за ним.

Зоребор глянув на годинник, який йому дав Люк. В нього залишалось усього чотири години. Якщо затримається більше, до печер прийдеться добиратися вночі. А вночі не дійде він без наглядачок, не дійде. Точно замерзне. Остаточно. Воно і зараз… Треба хоч он за тим рогом заховатись від вітру та примус розпалити, що булькав гасом в нього за спиною замість синтезатора.

А що — синтезатор? Не потрібний синтезатор йому більше, не потрібний. Все. Одігрався Зоребор. Бож-же!.. Що воно з мамою станеться, коли вона його одноруким калікою побачить! Ні, краще вже додому не повертатись. Та й до Румати… Навіщо він такий їй здався?!

Норильцєв метельнув головою, відганяючи непотрібні думки. Дитячі думки. Не думки навіть, а скигління шмаркатої малечі. А він — дорослий чоловік і має прагматично та спокійно сприймати це кляте життя. Проститися з ним він будь-якої миті зможе, достиг, але перед тим народу допомогти треба. А для цього, по-перше, необхідно заховатися від вітру. По-друге, примус розпалити та й зігрітися трохи. По-третє, ретельно оглянути ще два бункери, які розташувались поряд, а якщо нічого не знайде, то хоч одну ракету обдивитись до вечора. А тому — і це по-четверте — за часом треба постійно слідкувати і за будь-якого розкладу вчасно до печер піти. І так далі… Допоки остаточно не вигадає щось таке, що… Або допоки в них наглядачки остаточно не вимкнуть. Ось тоді що робити?