Розділ «VІ. Хот»

— Знімаються. Разом з руками. Щоб, розшифровку особистого генокоду не переплутати, коли тіла на нанопереробку підуть.

— А це що за диво?…

— Тю!.. Чи ви не знаєте, що усі ми — і гудці, і джедаї — є улюбленими Білковими Синами ясновельможного Дарт Вейдера, Великого та Незнищенного? Що все наше життя їм нам у використання надано і йому присвячене? Аби він зміг вивести Всесвіт до безмежної та світлої мети.

— Стоп! Так ото ж і є ото майбуття, про яке ми…

— Не знаю, не знаю, — затрусив головою Люк. — Нічого не знаю! Мені лише про минуле відомо, про сучасне трохи, а про майбутнє тільки начальство знати має. На цьому весь світ тримається.

На слові „майбутнє” він ледь не подавився.

Ігор знову посмикав браслет на руці й тужливо подивився на Соньку. Та відповіла йому таким самим поглядом.

Спохмурнівши, Зоребор знову ліг на лежанку, закинувши ногу на ногу. В печері настала важка мовчанка. Лише Люк пихтів, вовтузячись на краєчку кам‘яного ліжка, наче хотів щось сказати, але ніяк не наважувався. Саме через це першою мовчанку порушила Такаманохара.

— Слухай-но, Люче, — спитала вона, — а що в минулому у вас було? Ну, хоча б тут, на Хоті?

— А база тут була, — випереджаючи гудця, мовив Ігор, не відводячи погляду від низької стелі. — Військова. „Луною” звалась.

Такаманохара було насмішкувато зиркнула на нього, але посміхнутись не встигла, побачивши, як хотіанин згідливе киває у відповідь.

— Вірно, вірно… А кажете, що здалеку ви… Кажете, що нічого не знаєте…

— А й дійсно, звідки?!.. — смикнулася Сонька.

— Статут треба вивчати, — лінькувато відгукнувся хлопець, думаючи про щось своє. — Тобто, літературу… А ви з капітаном лише про матчастину торочите. — І зненацька здригнувся всім тілом, розширеними очима втупившись у гудця: — Стоп! Що, „Луна” й дійсно тут була?!?

— А вона й зараз тут. Просто за цим хребтом, — махнув Люк рукою в напрямку задньої стіни печери.

- І… І що, діє?

— Та ні, здається. Законсервована, здається. Та й навіщо вона зараз, коли електратор контролює увесь Всесвіт?

- І дійсно, навіщо? — обережно спустив ноги з лежанки Ігор. — А подивитись на неї можна? Я б за це, — кинув погляд на сяючий наручник, — ладен дияволу душу продати. А тіло — просто головному квартирмейстеру.

Такаманохара сторожко дивилась на нього.

— Та ні, — знизав плечима хотіанин, — нам ходити в той бік заборонено. І гудцям заборонено, і джедаям, і навіть печерним з унтердартами.