Розділ «VІ. Хот»

Богданові здалося, що цяточки на тлі лілової сфери потроху збільшуються.

— Не потрібний він нам… Бо головне для нас — оці вогники. Оці фіолетові світляки, кожен з яких уявляє собою одну людську одиницю.

Увага Богдана нарешті відволіклася від цяток на космічному краєвиді і він повернув обличчя до цяток краєвиду екранного.

— Зрозумів? — в свою чергу повернув до нього Дарт Вейдер свою виродливу заґратовану пащеку.

— Не зовсім.

І це була правда. Електратор вичавив з себе щось, схоже на хрипкий сміх. Наче чайник закипів всередині його металевої голови:

— Зараз зрозумієш. Отже, роз‘яснюю далі: кожна білкова одиниця носить на собі електронний номер, який визначає для нас її місцезнаходження. Бачиш, — знову повернувся Дарт Вейдер до екрану, — отут номера збились докупи. На якомусь видовищі одиниці зібрались. Отут стрибають навколо одна одної. Б‘ються, мабуть. А отут, бачиш, дві цятки злилися в одну. Паруються, мабуть. Амеби!

— Ну, то й що? — похмуро спитав капітан. Обличчя в нього від світла Хоту, що завис за величезним вікном, стало фіолетовим. Наче в мерця.

— Та нічого, — хитнув полами плаща електратор, — усе природно. Амеби, — повторив. — Але ось в чому справа. Отой номер, лівіший, належить хлопцеві, а правішій — дівчині, яких нещодавно туди доставили.

Неясний здогад майнув в Кременчука і він відчув, як у нього в роті раптом пересохло. Розгублено повів очами у бік і до полю його зору знову втрапили оті цяточки, що зростали за вікном на тлі супутника Зорі Смерті. Одна з них набувала довгастої форми, а друга… Трикутної, чи що? Втім, зараз капітан переймався зовсім іншім.

— Ви хочете сказати?… — голос його охрип до рипу кам‘яних жорен.

— Хочу, хочу, — гойднувся шолом-каска електратора. — Поки ви тут зі своєю улюбленою хатньою твариною страждаєте від голоду, задухи та радіації, інші… Інші дуже непогано влаштувались. Життям своїм амебним в повній мірі насолоджуються інші.

Богдан відчув, як його змарніле тіло обпекла грузька гаряча хвиля. Він аж сам гойднувся. Наче його в розплавлений свинець зі всього розмаху кинули. От, чорт!.. А що?! Сонька — жіночка молодесенька, а в Норильцєва… В Норильцєва гормони он як грають! Це ще на Арканарі помітно стало.

Але ж… Але ж… І, дійсно, поки він тут страждає за ними, за них думає-переживає, вони… А що — „вони”? Усе нормально, усе природно. Ні, не природно!!! Бо є в цьому щось від тваринної недоумкуватості і, від того ще огиднішої, підленької зради.

Дві цяточки на екрані, злившись, неквапно пульсували в такт…

В Богдана нігті аж до крови в долоні вп‘ялись, так він кулачиськи стиснув. От, Сонька! От, стерва! Звабила хлопця, звабила. Він сам би не пішов на таке, характеру б не вистачило. А ця клята баба!.. А Богдан же до неї… Ну, попадуться вони мені обидва. Повбиваю.

Втім, нехай живуть. Нехай живуть, мікроби, у всесвіті своєму розплесканому. А він ще вибереться з нього, йой, вибереться! Прощавай, Сонько!.. Прощавай, лахудро… Чомусь згадалось, як він ледь не вбив Олену опісля невинного поцілунку кума на дні його народженні. Тоді в їхніх відносинах щось зламалось. І вже не виправилось аж до самої смерті Сніжанки.

В Кременчука аж очі почервоніли від люті та спогадів і він ледь не пропустив тієї миті, коли Дарт Вейдер знову звернувся до нього.

— Отже, як бачиш, дівчисько твоє… Разом з гудцем шмаркатим… Непорядок. А ти тут в таємниці граєшся, намагаєшся врятувати їх, опудал білкових. Тож, почнемо розмову?

— Та які такі таємниці! — вибухнув капітан, переносячи увесь свій шал на клятого електратора. — Які таємниці?!? Не знаю я, як кораблем керувати, не знаю!!! Вірніше знаю, але лише у звичайному просторі, у звичайному!