Розділ «VІ. Хот»

— Мабуть, ти права. Але… Але ось в чому справа… В цьому одному-єдиному всесвіті завжди існує неймовірна кількість кохань. І заради них… Заради… Зараз ви зрозумієте мене.

- Ігорю-ю-ю!!! — кинула свої тіло дівчина до Зоребора через увесь простір печери, що враз став безмежно великим.

А хлопець вже в єдиному поруху падав на коліна, кидаючи лівицю на граніт лежанки, а правицею висмикуючи з піхв свого меча.

- Ігорю-ю-ю!!!

Гостре лезо важко опустилося на випростану руку і чорний у напівтемряві струмінь крови хлюпнувся просто на переляканого Люка, а обличчя Зоребора якось враз набуло неприродного гіпсового кольору.

- Ігорюнечку, та що ж ти наробив, Ігорюнечку!!!

В горлі дерло, шкіру палило, а усе тіло світилося. Ледь помітно, але моторошно.

Богдан перевів погляд до іншого кутка цілком правильного металевого куба із замкненим нагорі невеличким заґратованим люком. В кутку неоковирною плямою мерехтіла смух-трава Нкси. Вірніше, те, що від неї залишалося.

Малюку явно доводилося гірше, ніж капітану. Якщо його земний організм боровся лише з нестачею води та їжі, то піррянину, як завжди, не вистачало світла. Радіація не враховувалась. Від неї, такої, що повільно, але постійно підвищувалася, потерпали вони обидва.

Кременчук знову заплющив очі, уявляючи тисячі нанороботів, що гинули зараз в його організмі, поступово послаблюючи його. Що робити? Що робити!?! Якби він знав, як воно „Софією” світи прохромлювати, то давно б розповів про це клятому електратору. Хоча б Нксу врятував, якщо більше ні на що не здатний, але…

В люмінесцентному присмерку ледь чутно рипнули зуби. От же вражий син!.. Як же змусити його хоч трохи йому повірити? Втім… Повірить електратор йому і що далі?… Тоді Кременчук йому враз нецікавим стане. Тоді, мабуть, реактору, що не віддалік за стінками кубу розташувався, їм аж ніяк не уникнути.

Замкнене коло якесь! Невже приїхали?! Здається, так. І, отже, нема чого смикатись. Бо якщо вже й оті лікарі з того боку його пошкодженого мозку йому не допомагають, то все. Кінець. І невидимому зовнішньому світові кінець і аж занадто видимому внутрішньому теж.

Присмерк навколо. Тиша. Нікого немає. І нічого. Лише остогидле сріблясте мерехтіння в очах.

Кременчуку раптом здалось, що він увесь меншає, зіщулюється і провалюється в самого себе. Спочатку дещо уповільнено, а потім оскаженіло пришвидшуючи це дійство. Аж памороки забило. А у вухах почувся свист повітря, яке Богдан розкраював власними залишками.

„Фьюті-фьють… фьюті-фьюті… фьюітьї… фьюті-фьють… фьюті-фьють… фьють-фьють…”

Капітан напружився. Безладний оскаженілий свист разом з його тілом теж почав рватися на шмаття і кружляти навколо нього. Чи, може, всередині його? „Фьюті-фьють… фьюті-фьюті… фьюітьї… фьюті-фьють… фьюті-фьють… фьють-фьють…” Звуки набували форми, переплітались і линули до чогось недосяжного крізь знелюднений простір. „Фьюті-фьють… фьюті-фьюті… фьюітьї…” І вже кришталево чисті акорди пульсували навколо, змушуючи тіло Кременчука теж пульсувати їм у такт.

„Фьюті-фьють…” — вичавив Богдан зненацька ожилим горлом і раптом згадав цю мелодію, яка витягала його з бездонної прірви відчаю. „Фьюті-фьюті… фьюітьї…” — заворушив він білими порепаними губами і лише дивом в цих схриплих згуках можна було взнати нотки з сорокової симфонії великого землянина на ім‘я Вольфганг-Амадей Моцарт.

„Фьюті-фьють… — билося в скронях. — Не… можна… не… можна… Не можна здаватися…” І Богдан щосили, відчуваючи, як рипить навколишній простір, виламав себе з нього, сідаючи по-турецькі на жорстку долівку.

— Нксо, — прошепотів, — ти як?

— Погано, Крчуче, — прошелестіло з протилежного кутка. — Дуже погано. Світлу хочеться.