Розділ «VІ. Хот»

Дзижчання, що почулося за рогом, до якого наближався Норильцєв, було ледь чутним. Але в рипливій тиші закинутого космодрому воно здалося оглушливим. Вірний акінак на млі ока опинився в руці Зоребора: хоча й однією рукою, але битися він зможе! Дзижчання припинилось, наче той, хто ховався за рогом, не наважувався вийти звідти. Наче злякався отой, що ховався, Зоребора. Це надихало. І тому Норильцєв — губи стиснуті, короткий меч здійнятий над головою — першим завернув за приземкувату стінку. І вкляк.

— Фью-ю-ють, фью-ю-ють, — просвистіло щось, схоже на великий пилосос. Або на збільшену копію отих прибиральників, що замість щурів, примарно розбігалися з-під ніг по долівці печерного карцеру. За космодромним же пилососом на снігу залишався широкий слід. — Фью-ю-ють? — спитало механічне диво.

— Чого? — розгублено видихнув Норильцєв, не опускаючи таки здійняту руку. — Ти чого? Ти хто?

— Фью-ю-ють!..

І саме цей присвист зненацька першим згадався Зоребору. Усі інші згадки прийшли потім.

— Р2Д2?! — спитав, не вірячи самому собі. — Астроїд з „Зоряних воєн”?

— Фью-ю-ю-ють… — сумно-сумно ковзнуло у відповідь.

— Та що це й дійсно за чортівня така! — не відомо до кого звернувся Зоребор. — Хочеш — не хочеш, а з капітаном погоджуватись прийдеться, чи що? Але ж не може цього бути!

— Фьють!

— Не фьютькай, — строго мовив Норильцєв, засовуючи меча у піхви. — Не Р2Д2 ти. Не може цього бути, — повторив. — Хоча й схожий.

Він сторожко обійшов навколо механізму, який обертався слідом за ним, тужливо блимаючи жовтавими вогниками. Але найбільше Ігоря зацікавив отвір у маківці апарату. Щось він нагадував йому, цей отвір.

Ігор обережно нахилився до ходячого пилососу й пальцями правиці обережно обмацав краї отвору. Пилосос тихесенько дзижчав, не маючи, вочевидь, нічого проти дій хлопця.

І тоді Зоребор посмілішав. Але, на жаль, лише тоді, коли засунуту в отвір руку обпекло гострим болем, він зрозумів, що йому нагадує клята діромаха.

— А-а-а-а!!! — вивернув хлопець себе криком, висмикуючи правицю й розширеними очима втупившись в браслет, що сяяв на його п‘ястку люмінесцентним світлом.

— Ах ти, одоробло! Ах, ти!.. — Ігор щосили вгатив ногою по опуклому боку клятого пилососа, що знову окільцював його, враз перетворивши з вільної людини на колишнього бранця Хоту.

— Фьють-фьють-фьють, — робот нажахано смикнувся вбік і, набираючи швидкість, полинув від розлюченого хлопця.

Той кинувся за ним, забуваючи про все на світі, навіть про холод та тупий біль у куксі колишньої лівої руки. Перечепився через щось і впав просто на астроїда, боком підминаючи його під себе та й випадково знову утрапляючи просто в отвір. Щоправда тепер уже тією самою хворою куксою.

Якийсь космічний холод пройшовся по ній аж до самого плеча, змушуючи Зоребора злякано завмерти, лежачі на опуклій поверхні Р2Д2. А помі цей первісний холод розпочав боляче виламувати кістки й суглоби, проточуючись ними аж до самого хребта. А по ньому — до потилиці, від чого ватяно ціпеніло тіло, а череп, замість розпаленілого мозку, наповнювався важкою крижаною шугою. Звичне сріблясте мерехтіння в очах зненацька застигло, стаючи памороззю на замерзлому вікні, а потім почало тьмяніти, тьмяніти, тьмяніти…

Скільки він пролежав без тями, Ігор визначити не міг. Навіть по степені тілесного одубіння. Адже тіло його жодним чином не охололо, огорнуте коконом обігрівача з новопридбаного браслета. Робот, стоячи на місці, своєї опуклою маківкою давив на ребра. Норильцєв застогнав і спробував скотитися з нього, висмикуючи куксу з клятого отвору.

Висмикнув він її і… І відразу знову перетворився на непорушну крижану бурульку.