Розділ «VІ. Хот»

І Зоребор Сталева Десниця кинувся слідом за роботом, що плавно рушив по ледь ліловому снігу до густо-фіолетового отвору дверей, які раптом виникли в сірій стіні бункеру.

Кременчук йшов поміж трьома (один спереду, двійко позаду) ескадронниками, щосили лаючи себе за свою слабкість. Усе життя ретельно приховувану і від себе, і від сторонніх. І зовнішню слабкість, і внутрішню. З першою було все зрозуміло: на Землі вона долалась агресивною поведінкою, а тут… А що — „тут”? А ну як будь-кого тривалий час біля ядерного реактору протримати?

Щодо слабкості внутрішньої, то з цим було складніше. Вдома він у власній слабовільності навіть самому собі не зізнавався, а тут і зізнаватись не треба було — само випливло: нанороботами своїми він так керувати й не навчився. Вірніше, навчився обмежено. За наказом мозку з Богдана розпочинався „сипатись пісок”, але на цьому все й закінчувалось. Серце відразу зупинялось, а тіло розпочинало крижаніти й мікроскопічні помічники поспішали знову зайняти свої місця в організмі.

Дуже вже вони полюбляли цей самий організм. Втім, в глибині душі капітан розумів, що це він власноруч повертає роботів назад. Неусвідомлено повертає. Підкоряючись тілу, що аж до отого клятого скрижаніння боїться смерті. Дуже боїться. До згаданої вже зупинки серця, котре так і не навчилось підкоряти собі мозок.

Боягуз! Клятий боягуз! Ти завжди був таким, не дивлячись на все своє зовнішнє фанфаронство. Чи може завдяки йому, яке за своєю привабливою машкарою та міліцейською формою ховало свою справжню сутність від оточуючих.

„Боягуз!” — ледь не вголос загорлав капітан, раптово наштовхуючись на спину ескадронника, що різко зупинився на вході до великої зали. Аж засичав від болю, приходячи до тями й полохливо обдивляючись оточуюче середовище.

Середовище здавалось знайомим. Втім, як вже зрозумів капітан, усі приміщення Зорі Смерті були схожими одне на одне, наче близнюки. Стандартизація, матері її ковінька!

Втім, ця зала відрізнялася від усіх, які бачив Кременчук до того. Відрізнялась великим, розміром в декілька людських зростів, екраном, приліпленим до стінки з певним нахилом. На екрані мерехтіло безліч невеличких цяток, поряд з яким можна було розрізнити щось, схоже на рядочки цифр. Щоправда, на лівому боці екрану розташувався чорний прямокутник, на перший погляд абсолютно вільний і від цих рядків, і від самих цифр. А перед самим екраном завмерла похмура постать Дарт Вейдера. Від неї тягнуло холодом і чомусь озоном.

— Залиш-ш-ште нас, — прошелестів зміїний голос і ескадронники, мовчки розвернувшись на місці, миттєво покинули приміщення. Наче й не було їх ніколи.

Богдан переступив з ноги на ногу і знехотя поправив на голові свого міліцейського кашкета, хоча й той сидів бездоганно. Першим порушувати тишу, що настала, він не наважувався. Цятки на екрані мерехтіли, повільно пересувались, інколи збивалися докупи для того, щоб потім знову розбігтися в боки.

— Бачиш-ш-ш? — просичав електратор, здіймаючи руку до екрана. Пола його плаща трохи здійнялась і Богдан на мить побачив щось на кшталт короткого кийка, прикріпленого до поясу. Щось він нагадав капітанові, але на остаточне згадування йому не залишали часу.

— Бачиш-ш-ш ч-ч-чи ні? — знову пришипів Дарт Вейдер.

Капітан лише плечима знизав:

— Не сліпий. — І, подумавши, додав: — Поки що.

— А здогадуєшся, що це таке?

На це у Богдана наразі ніяких думок не було і тому він просто знову пересмикнув плечима. Але вже мовчки.

Дарт Вейдер відвернувся від нього у бік екрану і через це шиплячий голос його у великій залі розпочав чутися зовсім вже неясно. Капітан мимохіть зробив декілька кроків в напрямку електратора.

— Це, капітане, — важко видихнув між тим той, — невеличка ділянка природного супутника Зорі Смерті, — і зробив короткий порух рукою.

Майже водночас з цим протилежна стінка зали розпочала прозорішати і за якихось півхвилини за нею з‘явився лілова куля близької планети. На її тлі було помітно дві невеличких цяточки.

— Отже, це є поверхня Хоту, — продовжував електратор. — Але, як бачиш, рельєфу на ній не видно. Та й не потрібний нам отой рельєф.