Розділ «VІ. Хот»

Лея енергійно закивала головою.

— …але, якщо новачки так настоюють, то нехай доведуть, що вони — гудці.

Леїне кивання миттєво припинилось і Норильцєву здалеку чомусь здалося, що вона аж захлинулась від обурення. Джабба, втім, уваги на неї не звертав.

— Я, звісно, не знавець з гудіння. Я з іншої справи знавець. І тому… Люче, — клацнув печерний пальцями і на поміст підтюпцем видерся миршавенький чоловічок з довгою сурмою напереваги. Мабуть, це був один з тих, котрі нещодавно трусили стіни печери згуками дурнуватого військового маршу. — Люче, сволото, зможеш визначити свого колегу?

Чоловічок швидко-швидко і дуже лякливо закивав у відповідь.

— Ну, тільки спробуй невірно визначити! — кинула, нарешті, і Лея, голос якої і дійсно був гранично обуреним.

Чоловічок зовсім очманів. Це вже точно було видно навіть здалеку. Він запопадливо крутив головою від Джабби до Леї і метушливо смикався на місці. Ну, що він міг визначити?!

Але Такаманохара вже штовхала Ігоря у стіну, спрямовуючи хлопця до сцени і гаряче шепочучи йому в потилицю:

— Давай, Ігорюню, давай! Заграй їм, заспівай!

І Зоребор з жахом зрозумів, що в цій ситуації йому більше нічого не залишається робити. Бо його перевірений меч-акінак здавався дитячою іграшкою проти масивного ятагана печерного Джабби.

Хлопець незграбно й ледь не впавши, чим викликав глузливий сміх у залі, видерся на поміст і зустрівся поглядом з розлюченими й водночас хтивими очима Леї. Аж пересмикнуло хлопця. А Сонька вже стояла внизу, біля низької рампи й підбадьорливо кивала йому. На квартирмейстера вона не дивилась принципово.

А Ігор раптом розгубився. Що зіграти в цій ситуації, коли від твоєї гри залежить не лише твоє — і насамперед не лише твоє! — життя? Як довести цьому збіговиську, яке хворобливо жадає нового життєвого простору, що ти на нього не претендуєш, що ти — просто огидний інопланетний музика. Гудець по тутешньому. Або оповідач легенд. Легенд?!.. Очі Зоребора примружились і пальці впевнено лягли на клавіші синтезатора.

Перші ж акорди доводили, що цей хлопець здійнявся на сцену не паляничками бавитись. Бо проникливе звучання синтезатора було на порядок гармонічнішим за попереднє завивання тутешніх військових сурм.

— Паром дихають поля і луки, — заспівав Зоребор ледь тремтливим голосом про якусь неймовірно далеку планету, — з неба золото — віди спонука! Ллється струменем щедреє благо і зринає з глибин пам‘ять-мага…

[5]

Невідомо, що відчували при опису цього сонячного краєвиду мешканці наскрізь промерзлого Хоту, але перешіптування в печері поступово стихло. Очі Леї набули небезпечного виразу.

— Як були ми колись тут богами і любов‘ю весь світ плекали, а свою Оріяну-Аратту в серцях несли, як матінку й тата!

При згадці про те, що хтось, десь і колись був богом, натовп синхронно й тужливо видихнув затхле повітря, на мить задумався, а потім стоголосо заревів, заляскотів, затупотів, висловлюючи своє схвалення. Миршавий Люк почав було пританцьовувати на місці від захоплення, але враз завмер, наштрикнувшись поглядом на скам‘яніле обличчя головного квартирмейстера.

— Ну? — холодно спитала вона, намагаючись залишатися непохитною серед загального нуртування. — Гудець він чи ні?

— Е-е-е-е, — чи то замекав, чи то закумкав Люк, намагаючись роздивитись вираз жаб‘ячого обличчя Джабби, що завмер в тіні, яку відкидав на сцену величезний сталагміт. — Е-е-е… Теєчки… Для джедая, звісно, воно й непогано, але… Але будь-який гудець краще заграє. Та й оповість теж…