Розділ «VІ. Хот»

Червона пика Леї розпливлася в широченній посмішці і чимось невловимим стала нагадувати бородавчасту мармизу Джабби. З боку печерного повіяв слабенький боягузливий протяг.

— Не гудець?!? — зненацька увесь випростався Зоребор. — Як це не гудець!?

І, граючи жовнами, знову натиснув на клавіші синтезатора.

Дивні тривожні звуки запульсували під склепінням печери, клечаної сталактитами та сталагмітами. Ці звуки торсали, розбурхували, змушували вдивлятись у щось ще далеке і допоки незбагненне. Спочатку вдивлятись, а потім, тамуючи пришвидшене биття серця, линути назустріч цьому таємничому й чудовому у своїй таємничості через усі небезпеки всесвіту. Позаду залишались сумнів та переляк, за спиною зростали крила і галактичне безмежжя вкривало їх зоряним пилом. Сяючим пилом сяйного майбуття.

Джедаї скам‘яніли. Жодного звуку, жодного поруху не було зроблене за увесь час, поки Зоребор торкався, огортав, здіймав їх акордами сорокової Моцарта. І Соньці здалось, що вони перемогли. Тим більше, що попереду Норильцєва вже стояв Джабба зі своїм широченним ятаганом, явно намагаючись захистити хлопця від Леї.

Головний же квартирмейстер залишалась абсолютно спокійною. І саме це знову насторожило Такаманохару.

— Він мій! — ляпнув широченною пащекою печерний. — Двадцять восьма печера виборола право жити без гудців, але цей гудець буде жити особисто в мене і його чільним унтердартом буду я.

Темна юрма знову розпочала кахикання та перешіптування і не було зрозумілим, чи схвалює вона поведінку Джабби, чи ганить. А Лея в цей час у власній поведінці розібралася ретельно й детально. Наче наперед усе знала Лея.

— Джаббо, — мовила стиха, — ти що, нічого не зрозумів?

Печерний мовчав.

— Вони не з оповідачів легенд. Вони, — вона зробила ефектну паузу, — зі співців фантазій. Дивно лише, що ескадронники відразу мене не попередили.

Печерний мовчав, загрозливо здійнявши ятагана.

— Джаббо… Я знаю, що ти вже виріс. Що тобі нецікаво бути печерним. Що ти достиг до виконання обов‘язків унтердарта та регіонального квартирмейстера. Але… Але хто, згідно порядку, буде давати тобі рекомендації?

Ятаган розпочав мляво рухатись додолу.

— А цих, — кивнула Лея на Ігоря й Соньку, яка вже теж піднялась на сцену, — до карцеру!

Вона щось зробила на своєму п’ястку і раптом браслети Норильцєва й Такаманохари засвітилися гнійно-червоним світлом.

— Чого стовбичиш? — відважила Лея копняка миршавому Люку. — Я буду оцю гидоту до карцеру вести? Давай, ворушись!

І коли Норильцєв проходив повз її гарбузові груди, спромоглася таки шепнути йому на вухо:

— Невдовзі, відразу опісля карцеру, ми з тобою, красунчику, зустрінемось. Обов‘язково зустрінемось.

Як і в католицькому храмі, в карцері Ігор не був жодного разу. Але загальне уявлення про нього мав. Про темряву, про сирість, про холод. Про пацюків, що під ногами бігають. Але те місце, до котрого їх запроторили, не відповідало цим стандартам жодним чином. Хотіанський карцер мав свої особливості.