Розділ «VІ. Хот»

Те, чому їм дозволили взяти із собою холодну зброю, стало зрозумілим лише години за дві від початку „Великого ультрафіолетового шоу”. Саме видовище могло б здатися нудним, якби загальну атмосферу урочистого слухання якоїсь дурнуватої музики в стилі „мілітарі”, не порушували епізодичні двобої під блимання фіолетових стробоскопів. Бійки із застосуванням великих ножів та невеличких мечів відбувались на приземкуватій сцені, що допотопною незграбною потворою височила посеред просторої печери, і здавались чомусь прелюдією до більш значущих дій.

Бійці, до речі, теж іноді носили доволі потворний вигляд. Поряд з тупорилими бевзями лиховісного, але цілком земного вигляду іноді опинялися якійсь кошлаті напівведмеді-напівмавпи, богомоли-переростки та жабоголові стрибунці, схожі на великих черепашок-ніндзя. Усі вони були на рівних з людьми, а останні істоти, з огляду на тварин, які доставили сюди Такаманохару з Норильцєвим, могли бути справжніми тубільцями цієї планети. Інший народ був явно не місцевий.

Згори звисали чималенькі сталактити і Сонька інколи кидала на них стурбовані погляди, намагаючись не пропустити тієї миті, коли вони почнуть відриватися від стелі та й бомбардувати паралельні ряди лавок, на яких завмерли десятки глядачів. Чи слухачів?

І ще… Ще дивно було спостерігати за тим, як з розпухлого огрядного бабиська Лея перетворюється на крупну й владну жінку. Це з нею почало відбуватись відразу опісля того, як вона, всадивши Норильцєва з Такаманохарою на лавці останнього ряду, посунула карбованим кроком по вузькому проходу до отих приземкуватих помостів, що вистрибували з пітьми за кожного спалаху стробоскопів. А самі геометрично вивірені ряди лавок чомусь викликали в Ігоря відчуття перебування в католицькому костелі.

Сам він ані разу в ньому не був, але, завдяки телебаченню, уявляв піднесену атмосферу, що мала царювати там. В цій лункій печері атмосфера була зовсім інша. Не легко й урочисто піднесена, а здійнята важко та штучно. Такою була ця атмосфера, що могла з гуркотом впасти за першого-ліпшого необережного поруху. Разом з чималенькими сталактитами, що загрозливо звисали з майже невидимого кам‘яного склепіння.

Раптом глядачі заревли не менш загрозливо, а звуки маршу стали по-особливому різкими й виродливими. Прелюдія була закінчена і музики перейшли до основної теми, а спалахи фіолетового світла вихопили на помості двох бійців в уніформі, схожої на ту, що обтягувала тілеса головного квартирмейстера. Бійці вимахували вже не дрібною холодною зброєю, а широкими вигнутими мечами на кшталт чогось середнього поміж турецьким ятаганом та бразильським мачете. Вимахували вони ними з неабияким знанням справи і вже з цілковитим збайдужінням до цілісності супротивника. Спортом або шоу, як то було до того, тут вже й не пахло.

І те, що безпечні видовища закінчились, стало зрозумілим за декілька хвилин.

Правий фехтувальник, з м‘язистими жаб‘ячими ногами та такою самою розплесканою головою, зробив закрутистий, неймовірний за звичайних умов, стрибок вгору, здіймаючись над нападником земного вигляду та лезом його зброї, що фіолетово вигулькнуло внизу. Водночас він увесь якось зіщулився й навідліг змахнув своїм мачете, наче серпом на достиглому лані.

— Ха-а-а-ай!.. — видихнув натовп, синхронно здіймаючись на рівні і спинами закриваючи сцену від Соньки з Ігорем.

А коли вони теж випрямили ноги… Спочатку Норильцєв не зрозумів, що це за дивний м‘яч тримає переможець цього двобою у високо здійнятій руці. А потім… Потім він схопив Такаманохару за плечі й притиснув до кольчуги її перелякане обличчя, не даючи дівчині дивитись на те, як жаба в чорному однострії вимахує в повітрі відтятою головою супротивника.

— Хай Дарт! Хай Дарт! Хай Дарт! — скандувала печера.

„Ту-у-у… ту… ту-ру-ту…” — переможно галасували сурми й литаври.

— Йдемо, йдемо! — тягнув Ігор Соньку за руку до виходу з цього замкненого простору. — Йдемо, за нами, здається, ніхто не спостерігає!

Втім, це йому таки здавалось марно. Що підтверджувалось трьома гевалами в кострубатих галіфе, що, склавши руки на грудях, заступили землянам дорогу. На широких поясах з лискучими пряжками бовталися довгі піхви.

Неясний здогад майнув у Норильцєва й він більш уважно придивився до оточуючого оскаженіння.

— Хай Да-а-а-арт!!! — вирував натовп. — Джа-а-аба! Джа-а-аба!

Піхви на поясах здригалися в такт ревінню. Увесь натовп був холодно-озброєним і саме це, нарешті, роз‘яснювало те, чому озброєними залишили і членів екіпажу „Софії” під час їхньої відправки на Хот. Подальші події надали цьому ще більше розуміння.

— Слава Дарт Ве-е-ейдеру! — зарепетував на сцені чийсь знайомий голос.

Ігор із Сонькою рвучко повернулися до Леї, що вже значуще вимахувала руками поряд з бійцем, який і досі тримав над собою голову свого супротивника:

— Слава Джа-а-абі!