Розділ «VІ. Хот»

По стінці камери раптом пройшла слабенька й знервована світлова хвиля. А потім ліва люмінесцентна площина розпочала повільно прозорішати, наче паморозь з віконного скла випаровувалась, і вже за хвилину-другу за цим каламутним склом можна було розрізнити якісь довгасті плями. Ще за мить ці плями перетворилися на трьох кутастих в світло-блакитних плащах з фіолетовим підбором. На грудях в них висіло щось на кшталт автоматів. А не зріст ці кутасті були не дуже великими. Людського вони зросту були. Дрібнішає народ, дрібнішає.

Втім, не дивлячись на це дрібнішання, опиратися „чорним комбінезонам” Богдан не наважився. Рано. Треба ще трохи почекати. А то, не дай Боже, і з Нксою їх розлучать. Хто тоді за хлопця заступиться? Ніяких Мамаїв чи Дар Ветрів тут не спостерігається.

Через це Богдан, слідуючи вказівним жестам стволів автоматів кутастих, спокійно вийшов до коридору, що вів до виходу з трикутного апарату, на борту якого знаходилась їхня камера. Позаду тупотів Нкса. Вони навіть не уповільнили кроків на вході до великої зали, по якій в різні боки, але впевнено й цілеспрямовано, простували групи „чорних комбінезонів”. В основному по троє. Одні з них зникали в незрозумілих напівкруглих отворах, інші виходили звідти, й уся ця математична метушня чомусь нагадала капітанові розвід караулів на великому плацу.

В супроводі своїх охоронців рештки екіпажу „Софії” зайшли до одного з отворів, яке виявилось приміщенням чогось, схожого на великий ліфт. Пересувався, щоправда, цей ліфт якось дивно. Навскоси, як здалося капітану. Але це не заважало йому вихоплювати очима картини, що з‘являлися в полі зору під час їхнього швидкого пересування від поверху до поверху.

На одному з них — Богдан міг заприсягнутись в цьому! — він на мить побачив сріблястий диск „Софії”, оточений десятком чорних постатей. Капітан напружився, розпочавши рахувати поверхи й запам‘ятовувати свій лік. І коли їхній ліфт зупинився, він нарахував триста п‘ятдесят дев‘ять поверхів від місця розташування свого апарату. І ще капітан поклявся, що обов‘язково перелічить їх у зворотному порядку.

Приміщення, до якого їх, нарешті, привезли, мало еліптичну форму, один край якої випинався далеко вперед. Просто в чорний простір, підсвічений фіолетовим сяєвом проміння, відбитого від величенької планети, що зависла за великим вікном. В яке й впирався цей самий край приміщення. Планета була розміром з десяток земних Місяців і Богдан нарешті зрозумів, що вони з піррянином знаходяться на борту орбітальної станції. На кшталт тієї, що знаходилась в підпорядкуванні Зоряних Баронів десь за мільярди мільярдів кілометрів звідси.

Капітан дещо розгублено обернувся до кутастих, що непорушно завмерли біля виходу з ліфту. А потім обережно зробив крок до вікна у космос. Охорона не звернула на цей рух жодної уваги. Ще один крок. Ефект той же самий. Врешті решт, посмілішавши, але час від часу озираючись через плече, Богдан рушив в напрямку фіолетової сфери, що зависла за непомітно-прозорою поверхнею, яка відділяла еліптичну залу від безформної порожнечі.

І з кожним кроком відчував, що волосся на голові все більше й більше наїжачується, здіймаючи, навіть, міліцейського кашкета з червоною околичкою. Бо по мірі того, як капітан наближався до краю еліпса, який виявився долівкою величезного балкону, в полі його зору все більше й більше втрапляла опукла металева поверхня, що на тисячі кілометрів розпростерлась в боки, вгору і, мабуть, вниз.

Поверхня була помережана якимись баштами й башточками, антенами, голкоподібними спорудами, освітленими вікнами й чорними отворами, навколо яких пересувалось безліч літальних апаратів. В основному трикутної та хрестоподібної форми. Поверхня лілово вилискувала й закривала собою зірки. Поверхня огортала собою увесь всесвіт, чим викликала відчуття гострого запаморочення і розуміння того, що це не вона знаходиться на орбіті планети, котра висіла за вікном, а, навпаки, ця сама планета обертається навколо неї.

У Кременчука дрижаки побігли по шкіру від грандіозності цієї картини і тому він аж злякався, коли почув за спиною глухий і по-зміїному шиплячий голос:

— Лас-с-скаво просимо на Зорю Смерті, панове!..

Схили чергової улоговини, до якої вони в‘їхали були високими й стрімкими. Вгорі мріло мертвотними зірками темно-фіолетове небо. Позаду в цьому небі випиналась величезна ртутна поверхня планети, навколо якої, здається, і обертався Хот. Вона, ця планета, байдуже й урочисто чавила собою навколишні краєвиди і це видовище було зовсім вже не для слабконервних.

Червонопика Лея слабконервною не була. Червонопика Лея в черговий раз хтиво притиснулась гарячим боком до Ігоря і той, врешті решт, не витримав:

— Та посунься ти! Розсілась, розумієш. Краще скажи, що це за одоробло в небі висить?

Такаманохара тужливо й ледь стривожено зиркнула на хлопця. Лея ж рохнула від задоволення, що на неї, нарешті, звернули увагу і манірно кинула:

— А то не знаєш, красунчику. Втім, якщо поцілуєш, то можу й оповісти.

— Я тобі поцілую! — не витримала, врешті решт, Сонька й щосили штовхнула погоничку жаб у широку спину. — Я тобі так поцілую, що й губи відваляться…

Лея, не обертаючись, хотіла було махнути навзадки своїм довгим хлистом, але Ігор вчасно перехопив її руку. Декілька хвилин вони незграбно борюкались попереду, але потім хотіанка здалася й невдоволено пересмикнула плечима:

- І що ти в цій сухоребрій знайшов?! Краще сюди подивись, — і трохи випнула свої необходимі сідниці.

Зоребор лише зітхнув бридливо. І це трохи заспокоїло Соньку.