Розділ «VІ. Хот»

— Навіть так? — спитала. — Хочеш сказати, що є світи, де Імперія не панує? Ну, тоді зрозуміло, чого вас на перевиховання до нас засунули. — І ковзнула поглядом по синтезатору Норильцєва, що виглядав з-за його спини: — Слухай, а ти часом не з тих?… Не з оповідачів легенд? — І, не чекаючи відповіді, труснула головою: — Дивись, у нас цього не дуже полюбляють. Своїх дармоїдів вистачає. Ну, гаразд, пішли!

Та й хльоснула хлистом в напрямку кам‘яних східців. Водночас нагорі щось заревло і різкі звуки якоїсь механічної музики розкотилися по улоговині, що в цьому місці цілком перетворилася на ущелину. А потім хотіанка важко повернулась на низьких підборах і перевальцем посунула нагору, не обертаючись і особливо не переймаючись тим, чи йдуть за нею привезені невігласи.

Невігласи повернули обличчя одне до одного і Такаманохара зненацька аж внутрішньо здригнулась, зблизька побачивши очі Норильцєва. В яких вже не залишалося аж нічого дитячого. В яких холодно плюскотіла чоловіча суворість і незборима рішучість.

- Ігорю, — прошепотіла Сонька і хотіла було сказати „що з тобою?”, але замість цього видихнула зовсім вже невпевнено: — Що робитимемо?

— А за господаркою підемо, — криво посміхнувся той. — Роздивимось А потім вже вирішуватимемо.

І, поправивши за спиною синтезатор, а на поясі — акінак, рушив нагору.

- Ігорю, — застрибала за ним Такаманохара, — Зореборчику, так на тому ж супутнику штучному… Тобто, на планеті штучній… На Зорі Смерті отій… Капітан там із Нксою.

— Та я вже зрозумів, — метельнув довгим волоссям Норильцєв. — Але як діставатися до неї будемо? На жабах отих? Давай-но роздивимось, — повторив, — а потім щось вигадаємо. Обов‘язково вигадаємо.

Як і належало, обличчя в Дарт Вейдера видно не було. Його тьмяно-фіолетовий шолом, що нагадував фашистську каску часів Другої світової війни, переходив в такий же за кольором металевий череп, прикритий знизу повздовжніми ґратами. На плечі був накинутий темно-ліловий, аж чорний, плащ на сліпуче білому підборі. Крізь ротові ґрати точились шиплячи звуки:

— Отже, кажете, що ви — випадковий пас-с-сажир на цих ночвах? Отже, кажете, нічого не чули про проколювання простору? Яким же тоді чином ви шість разів, нічого не знаючи про феномен проколювання, уходили від командору Розбійного Ескадрону? Повірте, піти від нього, на це не кожен здатний. Ведж Антілесс — справжній професіонал.

— Знов за рибу гроші. І не шість разів уходили, а п‘ять, — зітхнув Кременчук, заспокійливо провівши по смух-траві крчовника. — Спочатку розпочнемо?

Він вже зморився доводити. Він вже зморився боятися. Не за себе, за інших. За Нксу, наприклад. Та й запаморочення від зовнішнього вигляду Зорі Смерті давно минуло. Залишалась лише досада щодо свого психічного стану та важелезна злість щодо тупого електратора. І треба ж таке звання вигадати! А сама злість безпосередньо стосувалась того, що той, залишаючись ввічливо холодним і уважним, зовсім не чув капітана. Тобто, не вірив.

„А ти сам повірив би?” — майнуло в Богдана, але він важко хитнув головою, відганяючи зрадницьку думку. Про нього не йшлось. А якщо чиста правда плутає супротивника, то нехай так воно й буде. Тим більше, що це — не допит з виламуванням рук, а так — млява розвідка.

Наступні слова електратора підтвердили цей попередній висновок.

— Пос-с-с-слухайте, Кременчуку, — зовсім вже по-зміїному прошипів той, — невже ви не розумієте, що я хочу обійтись з вами по-доброму? Невже ви не розумієте, що, поважаючи ваші неабиякі здібності, я майже поставив вас на один рівень із собою? В іншому разі з вами давно розібрався би адмірал Пієтт, або навіть будь-який трансформер з банди Антілесса. Тобто, я зробив крок вам назустріч. Тепер — ваша черга.

— Але ж ви зовсім не даєте мені можливості крокувати, — окинув Кременчук задумливим поглядом еліптичну залу, явно завелику для них трьох. Було в її порожнечі щось моторошне, щось таке, що за першим же покликом електратора могло вибухнути смертельним метушінням людей та предметів.

За величезним вікном балкону мерехтіла металом безмежна поверхня Зорі Смерті. Ліворуч з непроникної темряви виринав значущий фіолетовий місяць Хота. Кременчук мигцем поглянув на нього й відчув тужливий щем: десь там знаходились Сонька з Зоребором. Що з ними зробили? Куди їх запроторили?

— Ваша Неосяжність, — кахикнув, — давайте домовимось так. Ми зможемо швидко розв‘язати усі проблемні питання, якщо в нашій розмові візьмуть участь оті дівчина й хлопець, з якими ви мене розлучили.

Якщо б у Дарт Вейдера було обличчя, то він би скривився:

— Капітане, я дивуюсь вам! Знаходячись на шляху до справжньої сили, ви турбуєтесь за долю якихось там білкових нікчем. Втім… Пропоную обмін. Я повертаю вам вашого оповідача легенд разом з його дівчиськом, а ви… Ви розкриваєте мені секрет малоенергетичного проколювання простору.