Розділ «IV. Арканар»

І раптом щось відбулось в навколишньому просторі. Богдан навіть відразу не зрозумів — що, а з лицарського шолому входу вже викочувався пістрявий галасливий натовп якихось розмальованих осіб. Були ті особи екстравагантно й легковажно одягнуті. А дехто навіть навпаки. Та, не дивлячись на це, кожна з них тримала в руках якусь лискучу зброю. І це надихало.

— Румато! — гукнув, перекриваючи враз посилені дзенькіт та галасування, велетень в борецькому трико з конячим хвостом позаду. Хвіст, до речі, був не причеплений, а ріс просто з кремезного тіла. — Румато, ми взяли сто п‘ятнадцять рівнів, сто одинадцять утримують Зоряні Барони: і звідки вони тут взялися?! А на сімдесят шести б‘ємося з перемінним успіхом… Але ж кляте проміння!.. Як би раніше взнали!

— Нейтралізатори, нейтралізатори підвезли?

— Лише в штурмових загонів. На підході ще два транспорти, але можуть не встигнути.

Кричачи до Румати, велетень встигав відбивати атаки як охоронців Дон-Реби, так і постатей в латах, що полізли, наче металеві жуки, з „мертвої голови” до зали. Повітря аж посиніло від променів Святого Міка і Богдан відчув, що скоро йому не втримати антигіпнотичного контролю. Тіло трусилось, піт заливав очі і йому дуже кортіло взнати, чим усе це скінчиться. Але аж ніяких образів майбутнього або їхніх уривків в уяві не спостерігалось. Не до того уяві було.

— Я дивуюсь, як ми й досі проти променів тримаємось, — проревів велетень з конячим хвостом, — наче захищає нас щось.

Румата, відбивши атаку ще одного, особливо небезпечного нападника, раптом вклякла на невловиму мить, вдивляючись в скляні очі Кременчука. Вона зрозуміла.

— Пампа! — закричала. — Пампо, оточить отого, в камуфляжі, і все робіть, щоб його не зачепили. Він сьогодні наша паличка-виручаличка.

І наштрикнулась би на зміїне жало оскаженілого клинка, як би в останню мить Зоребор в неймовірному випаді не завалив би його власника.

— Р-румато, Р-румато, — прорипів Богдан, — що тут відбувається?

— Тут, друже, — засапавшись, відповідала дівчина, стоячи спина до спини з Норильцєвим і відбиваючи шалені атаки самого Дон-Реби з трьома охоронцями й двома Баронами. Такаманохара, високо підсмикнувши красиве, але незручне, плаття, намагалася прорватися до них крізь галасливий натовп. Дон-Реба, до речі, не дивлячись на всю свою опецькуватість, бився зовсім непогано. — Тут… друже… йде останній бій… за волю… За свободу останній бій… Ми вже давно за Прим-Директором спостерігаємо. А коли він з Баронами зв‘язався, то все зрозумілим стало. Щоправда повстання ми за півроку готували, але… Але ж… треба було… вас… вас виручати…

— А не треба… не треба… — шипів Прим-Директор, така собі жаба зі зміїним голосом. — Я врятую цю планету, я! Розпорошили Арканар, розпорошили. На мільйони маленьких свобод розпорошили. А мільйони дрібних свобод завжди набагато поганіші, ніж одна свобода, велика й неосяжна.

— Одна неосяжна свобода для мільйонів людей називається рабством!

— Одна неосяжна свобода впорядкує вас, дурнів. Думки ваші для вашого ж добробуту впорядкує. Бо не виробництва ваші дурнуваті, а ідеї, ідеї є головним у житті. Вони й здіймають його, вони й захищають. Коли одна ідея опановує мільйонами…

— …наступає кінець кожного окремого життя. Ах, ти, некрофіл клятий!

— Кажу ж — дурень! Тоді всі оті окремі життя стають підґрунтям для одного великого.

— Добривом стають? Гноєм?

— А як хочеш називай. Цикл завершується. Цикл зростання. Природний цикл вічного зоряного коловороту Всесвіту.

— Де закінчується, там і розпочинається, — це вже Зоребор. — Новий природний розпад розпочинається. Навіть самого неосяжного, — і зробив такий крутий випад, що кінчик його шпаги через якогось неповороткого Зоряного Барона дістав таки Дон-Ребу.

— Ах, ти, щеня! — схопився той за розкраяну щоку. — Все одне ви програли. Навіть з нейтралізаторами вашими Шаманськими програли. Бо в нас нові союзники з‘явились. Не союзники навіть, а друзі. Яких вам ніколи не перемогти. Ваго, — гукнув, — зможеш їх викликати?