Розділ «IV. Арканар»

— Нксо, Нксо, ти мене чуєш? — горлав Кременчук, притуливши до роту ефес шпаги. — Чуєш, дитино?

— Крчук?! — здивовано пискнув ефес. — Ти звідки, Крчуче?

— Поряд я, поряд… От що… Припиняй усі зовнішні роботи і готуй „Софію” до старту. До термінового старту. Зможеш?

— Так, так, мене Ігр навчив…

— От і добре. Ми незабаром будемо, — і Богдан ледь презирливо скосив очі на Румату: — Чи ви сплати за користування вашими іграшками вимагатимете?

Той підкреслено спокійно знизав плечима:

— У тебе вимагав би. А у людини, яка пише музику…

І повернувся було до Норильцєва, але Зоребор вже звертався до Богдана, сторожко шарпнувши його за руку із затисненою в ній шпагою:

— Капітане… Я, звісно, не хочу вам вказувати, Богдане Івановичу, але…

Та й тицьнув пальцем просто неба трохи ліворуч від себе. Кременчук повернув обличчя у вказаному напрямку і…

— От, гаддя! — голос капітана аж рвався від злості. — Та коли вже ви від нас відв‘яжетесь!

Високо-високо над „Безвихіддю”, майже на межі видимості, можна було розрізнити малесенький чорний трикутник, що нерухомо завис над спорудою лабіринту.

Румата з цікавістю простежив за поглядом Кременчука:

— Це отой корабель, про який ви казали? З невідомої Комуни? Що вас переслідує і орбіталку Зоряних Баронів пошкодив?

— Він, він… Нксо, ти мене чуєш?… Відставити поки що. До окремих розпоряджень.

Всередині капітана стало порожньо-порожньо. Давно він такої розгуби не відчував. До того ж, якщо навіть якось „Софію” непомітно з „Безвиході” вивести, то де тепер Соньку шукати? Про це і місцевому населенню невідомо. Загубили, здається, дівчину, назавжди загубили…

Задумавшись і рипнувши зубами, останні міркування Богдан вимовив уголос, від чого Уно розгублено засовався на місці, Румата знову знизав плечима, а Ігор, не відводячи погляду від далекого трикутника, зненацька запитав:

— Богдане Івановичу, а ви пам‘ятаєте, що казав Вага Шасі стосовно Соні, коли вперше на борт „Софії” піднявся?

— М-м-м… — зам‘явся Кременчук. Не пам‘ятав він. Не до того йому тоді було.

— А казав він, — не став катувати капітана Зоребор, — що таку дівчину, як Соня, давно вже шукає якась Його Честь. — Уно з Руматою обмінялися блискавичними поглядами. — Тож, може, і повіз Барон нашу Соню до неї?