Розділ «ІІІ. Сорора»

Зігнуте в поклоні, тіло хлопця залишалось нерухомим. Відносно нерухомим. Бо його контури, осяяні мерехтливим небесним стовпом, якось дивно коливались. Наче дивися на них Богдан крізь непрохану сльозу, що набігла на його очі. Він аж випростався й обома руками ті самі очі протер. Десь збоку завовтузився Меру. Контури тіла Норильцєва ще більше розпочали коливатись. Більше того. Вони розпочали прозорішати і ось вже Богданові здалося, що крізь них проступило тьмяне листя, розташоване за Ігорем. Капітан знову, до болю, почав протирати очі, а коли, нарешті, розплющив їх, то… То поряд з ним нікого не було. За виключенням Меру, який насмішкувато спостерігав за ним.

— Що?!? — рвучко скочив на рівні Кременчук. Так рвучко, що навіть здалося нібито гілка під його ногами ледь гойднулася. — Що відбувається? Де Норильцєв!?

— Що там таке? — пискнула собі здалеку й Такаманохара.

— Заспокойся, — здійняв правицю Меру, — твій друг в келії. Він вже давно відпочиває.

— Як це в келії?! Як це — відпочиває!?! Та він же тільки-но поряд був!!!

— Я просто хотів випробувати тебе на здатність до втечі. Вів ти себе добре, але молитва в тебе дивна якась була. Зі зворотнім зв‘язком молитва. На мові незрозумілій. Кому ти молився? І хто тобі відповідав, цікаво? Що це за зірки такі в нас з‘явилися говорючі?

— Цікаво йому! Випробував він! Де Норильцєв краще скажи, випробувачу?

— Я тобі вже роз‘яснив. Втікати ти не став і то є добре. Але я не міг випустити тебе на гілку без заложника. Отим заложником став твій Норильцєв. І зараз він в келії. І весь час був саме там.

— Капітане, допомоги не треба?

— Ні!.. Так!.. Тобто… Тобто ти що, загіпнотизував мене?

— Капітане?…

— Цить!.. На здатність, кажеш? До втечі, мовляв? Я зараз влаштую тобі і здатність, і втечу, і гіпноз з окрошкою влаштую!

Кременчук в стрімкому стрибку підскочив до Меру, збиваючи його з ніг і кидаючись до отвору, через який вони дісталися до цієї гілки.

— Сонько! — подумки гукнув на бігу. — Без мого наказу нічого не роби! А я тут зараз розберуся швиденько з витівками деякими, а по тому…

І пірнув у бурштиновий туман, який трохи пахнув прохолодною м‘ятою. За декілька метрів туман розтікався двома димчастими потоками. На два проходи туман розтікався. І те, з якого вони нещодавно вийшли з Меру, Богдан не пам‘ятав. Хоч вбий його, не пам‘ятав! Та й згадувати не було часу. Тому, цілком поклавшись на власну ментівську інтуїцію, Кременчук кинувся до лівого відгалуження.

Дарма поклався. Це він зрозумів за пару хвилин, зі всього розгону влетівши в якесь шарудливе приміщення. Спочатку Богдан не звернув уваги на це шарудіння. А потім… Потім він, щосили примружившись, вдивився в золотавий серпанок, який повільно розвіювався легесеньким протягом. Спочатку йому здалося, що попереду зібралися сотні людей, які повільно й синхронно, наче в трансі, розхитуються з боку в бік. Мовчки й від того трохи моторошно.

Втім, по справжньому моторошно Богданові стало тоді, коли він ще більше примружив очі, а серпанок в цю мить ще більше розвіявся: на тоненьких, майже невидимих, мотузках погойдувались напівпрозорі пергаментні шкіри, цілком зняті з колись живих людей. „Ш-ш-ш… — шаруділи шкіри, — ш-ш-ш… ш-ш-ших-х-хо…”

Кременчук відчув, що його міліцейський кашкет ледь не звалюється з голови волоссям, що здійнялося сторчма. Він заціпенів і тому навіть не зреагував на голос, що зненацька зазвучав за його спиною.

— Спокійно, — казав Меру, — спокійно… Ти не відчуваєш… Ти не відчуваєш нічого… Ти засинаєш… Засинаєш… Заси…

Екран мерехтів різнокольоровими вогниками. Красиво так мерехтів. Значуще. Богдан як тільки прокинувся, так сонними очима й втупився в нього, намагаючись згадати, яким це чином він повернувся вчора до цієї тісної келії. Як на гілку видерся — пам‘ятає, як із Сонькою зв‘язався — пам‘ятає, а потім… Потім — порожнеча якась… Ядуче-жовтого кольору… Та як же вони з гілки повернулися?!? Та що ж це за провали в пам‘яті такі?! Нічого подібного з ним ніколи ще не траплялось. Навіть коли Сніжанка загинула. Маячня якась! Дивно. Все дивно. Навіть Норильцєв он якось дивно спить — не ворухнеться.