Розділ «ІІІ. Сорора»

Розуміючи, що він аж ніяк не зможе розрізнити її цієї глупої ночі, та ще й на досить великій відстані, Богдан сторожко покрутив головою і подумки покликав:

— Сонько! Такаманохара!

Навкруги було тихо. В розпачі думаючи про те, що кляті мавпи таки схопили й дівчину, Богдан встав на коліна, імітуючи заглиблення до урочистої безгучної молитви. Знаком наказав зробити те саме й Зоребору, а потім…

— Ох! — охнула нічна темрява. — Капітане! Та куди ж ви… Ти… Та як же ви… Слава Богу!

— Не Богу, а Аристасу, — за інерцією сварливо відгукнувся Кременчук, в глибині душі аж здригаючись від радості. — Доповідай, як справи в тебе.

— Та… та… Та які в мене справи!.. Що у вас відбувається? Куди ви поділись? Я ж чекала-чекала, а потім таки за вами спробувала посунути. На стерню якусь вийшла, бачу: меч Ігорів валяється. Попереду — деревина якась покручена. Вдалині — вишки сторожові. Ледь не збожеволіла!

Про покручені деревини й вишки Богдан не зрозумів, але уваги цьому вирішив не приділяти: мало чого жінці з переляку ввижатися може.

— А потім… — продовжувала між тим Сонька, — потім задихатися я розпочала. Алергія клята! Ледве назад до апарату дотягнула. В перший раз оце шлюзову камеру за призначенням використала. Зараз всередині сиджу, думки — в різні боки, з рук все валиться. Ну, хіба ж так можна!

— Не можна, — погодився Богдан і декількома штрихами, не виходячи з ритму молитви, обмалював ситуацію Норильцєву, що вислухав його уважно, але якось відсторонено. Навіть згадка про знайдений меч не вивела його з цього стану. Майже невидимий в темряві, Меру мовчки спостерігав за ними.

— А у вас? Що у вас трапилось? Чому досі на корабель не повернулися? — не вгавала Сонька.

— Ми, подруго, завдяки Нксу нашому, бранцями… Ні… Тобто… Ну, гостями аборигенів стали. Дуже, розумієш, Нкса наш відомий та шанований на цій планеті…

— Звідки це відомий? — щиро здивувалась Такаманохара.

— А звідти!.. — І Богдан знову коротко, намагаючись не витрачати дарма часу, обмалював ситуацію, що склалася. В затишних тонах обмалював. Хоча збоку здавалось, що молитва його ставала запальнішою й запальнішою.

— Та… та… — захвилювалась Сонька. — Та ви почекайте трохи! Та я!.. Я… Я до ранку щось вигадаю, корабель здійму, а потім…

— Не швиди! — перебив її Богдан, б‘ючи поклони мерехтливому небесному стовпу й краєм ока намагаючись роздивитись невидимого Меру. — Не поспішай ти! Куди тобі з алергією твоєю та рукою хворою! Як вона, до речі?

— Та нічого, — хлипнуло в просторі. — Завдяки тобі. І де навчився кістки вправляти?

— Я ж — мент, — хмикнув Кременчук. — Не лише в‘язи крутити, а й першу медичну допомогу організувати можу. Але… Але, я ось що подумав… Ця братва мавпяча, треба розуміти, за звичаєм своїм на гілляках кедробабу живуть. Люди ж, немов короїди, до стовбуру його по тунелям в корінні сновигають. Але є ще Безлиці та вежі якісь. Подивись відеозапис посадки. Бо ці сам вежі непокоїти мене розпочали. Опісля того, як взнав, що аборигени сорорійські колись у військових діях супутника свого розколошкали… Воно, звісно, це, можливо, й звичайнісінька тобі легенда. Дума така про козака Аристаса… А, може, й ні… А як і насправді щось таке відбувалось? А як якась там зброя збереглась? Загалом, я думаю, ранувато буде апарат здіймати.

— А як же?!..

— А ніяк. Нас поки що більш-менш нормально сприймають. Я ж кажу, в основному, як гостей. — Якийсь чоловічий гонор заважав Богданові викласти всі свої неприємні враження. — Ось, бачиш, до якогось місцевого Прояву запрошують. Отже, і ти не швиди. Розбирайся з апаратом, вивчай матеріальну частину, налагоджуй, що зможеш, і спробуй господарям планетним на очі не втрапляти. Все одне ні з чим втрапляти. Нема чим захищатись. Але, якщо вони й досі тебе не потурбували, то… А потім розберемося. Зв‘язок будемо щоночі тримати. Я нібито щоночі молитися стану. Тут цю справу, здається, поважають.

Кременчук намагався заспокоїти дівчину. Але іноді йому здавалося, що він заспокоює самого себе. А треба ж ще й Норильцєва заспокоїти. Капітан повернув обличчя в його бік і… І вкляк.