Розділ «ІІ. Пірр»

До чого тут якийсь бортовий журнал, Кременчук не втямив, але зрозумів що зараз до нього знову полізуть з кулаками. Кострубатими, вкритими деревинною корою, кулаками. От вже дровиняка невдячна!

Наскільки міг стрімко, Богдан люмінесцентно, і від того — безголово, випростався в темряві і зашвидив, ковтаючи закінчення слів:

— Почек… почекай… Уяви… Тільки уяви!.. Що я про тхнарів аж нічого не знаю… Уяв… уяви тільк… Мож… Можливо, я і знав щось… Але ти мене так своєю палицею по кебеті ввалив, що я й те, як звуть мене, ледве згадав!

— А де, до речі, вона? — зупинився Крк. Наче на прозору стінку наштовхнувся.

— Хто? — не зрозумів відразу Кременчук.

— Стрілялка. Яку ти палицею — от дикун! — кличеш.

— Так те… Оте… Оце… — позадкував Богдан, очікуючи нового нападу люті збоку корчеподібної істоти. Зоряне небо потроху затягувало хмаровинням. Нкса як десь принишк під вітами, так і ні шошорх. — Так я її… Я її, як ви до річки поперлись, до неї й жбурнув.

— До Жви?!? А де Грфс? Конди, врешті решт, де поділись?!? — раптом розпочало доходити до грдянина. Сказано ж — цілковите гальмо.

- І Грфс твій, і конди-анаконди, наскільки я зрозумів, потонули благополучно. І ви з Нксою туди ж було зібрались. Я вас ледве відтягнув…

— Ти?!? Ти що, не почув нічого?… Ти що, не знаєш, що то воно таке — Оповідь?!?

— Може, колись і знав, — обережно відповів Кременчук, — та забув.

Крк якось дивно гойднувся з боку в бік, наче намагаючись уважніше роздивитись Богдана.

— Так, тхнаре, непогано я тебе по голові вгатив, — мовив ледь здивовано. І по паузі додав: — Гаразд, нехай з тобою Дирекція розбирається. Та й змушує трубу відбудовувати. Самому. Бо Жву розбудили, тепер до неї тижні зо два не сунешся. Допомагати нікому буде. Бо втечуть твої друзяки. Жаль. Нічого, все одне знайдемо! Ми вже було думали, що вас усіх вивели. А воно, ти диви… Це ж із сотню сезонів про вас чутно не було. А ви свої машинерії будували. Нічого, знайдемо і їх, і вас. Не втечете!

— Я ж кажу: дурень! — обережно, але значуще, мовив Кременчук. — Що мені заважає зараз від тебе втекти? І друзів попередити?

— Ні хрін собі, як здичавів!.. — розпочав було Крк, але його перебив невидимий Нкса.

— На острові ми, — пискнув звідкись з темряви. — До Фабрики далекувато. Шановний Крк через дерева вже з нею зв‘язався, але… Поки по ланцюжку передадуть. Та ще й перекрутять. Знову ж, конд немає. Завтра ближче підійдемо. Зв‘яжемось. За півгодини грдяни поряд будуть. А йти нікуди. На острові ми.

— О! — здійняв незграбну кінцівку Крк. — Навіть крчовник від тебе, тхнаре, розумніший. Втім, так і з Бортового Журналу випливає. Сказано ж — за образом, але не за подобою…

— Що це воно за Журнал такий? — спитав у Нкси Кременчук вже опісля того, як вони влаштувались на ночівлю під великою розлогою деревиною. Сидіти тут і не рухатись їм наказав Крк, який сам зник в цупкій чорно-зеленій імлі. На Фабрику, мабуть, посунув. На нічну зміну. Пролетарій ти наш! — Так що воно таке, Журнал цей? — повторив Богдан.

— Я сам не бачив. Нам тільки оповідають. Грдяни й Жва. Але, кажуть, що це книжка така. Грубе-е-езна. Вона на Фабриці зберігається. В самої Дирекції. І ось в ній-то про всіх нас і пишеться. І про грдян, і про крчовників, і… І про тхнарів теж.

- І про тхнарів? — запитальною луною відгукнувся Кременчук.