Розділ «ІІ. Пірр»

Про вік аборигена він нічого казати не став. Нема чого Соньці зайвий раз веселитися. Втім, тій було не до веселощів.

— Телепатія йому, — сварливо кинула вона в ефір. — Для телепатії, як мінімум мозки мати треба. Щоб зрозуміти, що ми все ж таки хвилюємось.

Але Богдан не звертав уваги на її буркотіння.

— Ви де мешкаєте? — вголос спитав він у Нкси. А подумки додав: — Де батьки твої живуть?

Той блиснув своїми оченятами з-під жмуття трави і махнув рукою у бік лісу.

— Та отам. Отам наше селище за пагорбом.

— Підемо, проводжу, а то ще в якусь халепу встрянеш — відповідай потім за тебе.

До селища місцевих аборигенів вони дістались десь за півгодини неспішної ходи, під час якої Богдан взнав, що крчовники живуть тут з давніх давен, аж з часів укладання Великого Зговору, бо в селищі багато сонця (до чого тут воно, Кременчук не зрозумів). Також він взнав про те, що грдяни живуть на острові посеред ріки, яку ту звали просто: Жива Вода, Яка Несе Каламутну Смерть, Створену Для Життя. А по простому — Жва. Ще йому повідомили, що Жва впадає в океан з такою ж довгою назвою, яку, втім, можна скоротити до Жвий.

Оті Жва та Жвий чомусь не дуже сподобались Богданові, але він не став заглиблюватися в хащі виникнення географічних назв. Бо Нкса вже розповідав про лихих грдян, які періодично дістаються до селища на якихось жахливих тварюках, аби увезти десяток-другий крчовників на свій острів. Щодо мети цього увезення він ніяких відомостей не надав. Самі ж крчовники — народ вільний, живе на узбережжі і користується певними надбаннями, які їм надають ті ж самі грдяни. Тобто, тут останні виступали з певного позитивного боку і тому в їхній справжній ролі щодо життя селища Богдан так достеменно й не розібрався.

Не дивлячись на добрий телепатичний зв‘язок, що встановився в нього з Нксою, Кременчук розмовляв з ним вголос і підкреслено гучно. Іноді навіть повторюючи цілі фрази зеленої істоти. Норильцєв в апараті, мабуть, аж вищав від захвату. А Сонька марніла від чорної заздрості.

Саме ж селище розташувалось в улоговині поміж двома пагорбами, які разом з нею впиралися прямісінько в широке річище Жви. Втім, селом це… цю… цю місцину можна було назвати лише умовно. Вочевидь, термін “селище”, просто найбільш відповідав телепатичному сигналу, застосованому Нксою.

Бо ж інакше чи можна було назвати селищем якусь галявину, розгороджену на окремі ділянки нерівними кострубатими тинами? Бо ж жодних хат чи інших споруд навкруги не спостерігалось. Бо ж навкруги спостерігались самі тини, тини, тини, поміж яких мляво блукали, схожі на Нксу, істоти-копиці. Крчовники, тобто.

Блукали вони зосереджено, неначе шукали чогось, по багато хвилин залишаючись нерухомими на одних, лише їм відомих, місцях. Іноді групами по три-чотири істоти вони наближались до самої води, але до неї не заходили. Неначебто остерігались чогось. Бо збоку складалось враження, що поки одна з істот стояла на самому краєчку берега, інші її охороняли.

Ще Богдан звернув увагу на зовсім вже малесенькі копиці, що стояли за деякими огорожами. На його запитання про їхню природу, Нкса зневажливо пирхнув:

— А, це… Це — малеча наша. Їй ще зростати та зростати. До самих Великих Перегонів…

Коли вони спустилися в саму улоговину, то Богданові здалося, що у вухах в нього розпочало зростати якесь шуміння. В суцільній гармонії із мерехтінням в очах. Але, на відміну від останнього, перше через доволі нетривалий час розпочало стихати, розпадаючись на окремі звуки. В тих, у свою чергу, розпочали вгадуватись окремі слова: вчилися новій для них мові крчовники не швидко, а дуже швидко. Природженими поліглотами були ці крчовники.

— Хто це такий, Нксо? Що це за диво? — запитувала одна з великих копиць, які поволі оточували нових знайомців. Смух-трава на ній була геть пожовкла і якась нечепурна. Мабуть, дуже старим цей крчовник був. — Що це воно таке, Нксо? — повторив він. — На стрбків не схожий. Ті мені лише до половини будуть. Не більше. А цей…

— Ти ж сам, Рсе, розповідав, — втрутилась інша копиця, — що стрбків-переростків грдяни спробували виводити. Але щось там в них не вийшло. Чи вийшло?

— Грдяни! Грдяни! — стурбовано зашурхотіло довкола. — То воно — грдянське створіння?…

— Грдянське завжди небезпечне, — суворо підбила підсумки шурхотіння зів‘яла копиця і звернулася до Нкси: — Ти де з ним зустрівся?