Розділ «ІІ. Пірр»

— Ігоре! — покликав. — Сонько! А що це воно отам, на тому миску?… Чи мені здається, чи…

— Та, здається, що не здається, — пролунало в гермошоломі. Богдан навіть не зрозумів, хто відповів йому. — Ти ближче підійти не можеш? — Сонька таки.

Ще раз сторожко роззирнувшись по боках і взявши автомата напереваги, Богдан, ламаючи щось, схоже на звивистий очерет з кульбабками на верхівках, посунув берегом: загадкова інопланетна істота з „калашниковим” у руках.

Нагорі гиркали стривожені шипокрили, що разом знялися з маківки літального апарату. Шелестіли широким лискуче-зеленим листям невідомі рослини. Зрідка чавкала вода об берег, а в повітрі чулося тонесеньке дудіння, схоже на пищання розбурханих комарів.

За декілька хвилин стало зрозумілим, що Кременчук не помилився: розлогі, але якісь фікусоподібні рослини з безліччю висохлих коренів, розкиданих навкруги, не могли остаточно приховати штучності довгого й приземкуватого пагорбу, приліпленого до низького узбережжя. Пагорб висувався далеко в воду, а за ним ріка круто звертала праворуч, линучи до близького океану, якого земляни побачили під час своєї карколомної посадки.

Богдан сторожко завмер на тому місці, де фікусоподібні рослини розпочинали дертися просто вгору, і обережно розвів їхнє листя дулом автомату. З пройми, що з‘явилася, на світ білий шубовснуло безліч волохатих комах, а в її глибині вгадувалась жорстка поверхня, вкрита виродливими брунатними наростами. Кременчук тихенько постукав по ній. Та глухо відгукнулась на цей доторк. Метал. Майже наскрізь проїдений іржею, метал.

Випроставшись, Богдан більш уважно роздивися навкруги.

— Агов, Сонько, — спитав, — тобі це нічого не нагадує?

— Нагадує, — майже миттєво відгукнулась вона, — дуже нагадує. Закинутий причал воно мені нагадує. Або баржу.

Богдан аж закректав. Значить, він не помилився.

— Гир-р-р… — майнув понад самою головою якийсь навіжений шипокрил.

Згадав Богдан, до речі, звідки цю назву Норильцєв взяв. З „Неприборканої планети” Гаррісона. Ми, синку, теж фантастику читали.

— Гир-р-р… гир-р-р…

Великі фасеточні очі повернулися слідом за неоковирним птахом і… І завмерли, стократ відображуючи дещо біля стіни дерев, що впритул наблизились до іншого боку закинутого причалу. Саме — „дещо”. Бо іншого терміну для побаченого Богдан вигадати не міг. Бо навіть в згаданому фантастичному романі такого не описувалось.

На іншому краю зарослої споруди завмерла невеличка зелена копиця. Метр з гаком заввишки. Копиця, то й копиця. Богдан її давно побачив, але особливої уваги на неї не звертав. Аж раптом, коли стривожений шипокрил зненацька накинувся на неї, „копиця” заверещала дурним голосом і спробувала було стрибнути під захист близьких дерев, але була збита просто на фікусове листя ще двома летючими виродками, що звідкись підлетіли на допомогу першому.

„Копиця” вже не просто верещала, а казилась, крутячись по землі і викидаючи інколи зсередини самої себе дві худорляві кінцівки. То одну, то другу. Кінцівки, до речі, здалеку дуже нагадували звичайнісінькі людські руки і, мабуть, саме тому Кременчук раптом зірвався з місця, кидаючись до загадкової істоти.

— Киш ви, киш! — горлав він на бігу, ухопивши автомат за ствол і вимахуючи ним, неначе палицею. — Киш, нечисто сило!

„Нечиста сила” звертати на нього уваги не стала. „Нечиста сила”, навпаки, в кількості ще трьох одиниць, що взялися невідь звідки, накинулась на Богдана, не дивлячись на увесь люмінесцентний жах його одежини.

— Ах, ти, мерзото, мати твою!.. — вилаявся Кременчук, зовсім забувши про те, що його дуже добре чути й в апараті.

— Капітане!.. Богдане Івановичу!.. — захвилювався апарат. — Тікайте, тікайте звідти! Ну їх до дідька, монстрів отих!..