Розділ «ІІ. Пірр»

— Не можна берегом, не можна, — глухо бубонів у мозках голос пожовклої копиці, яку, як вже стало відомо землянам, звали Рс. — Аж ніяк не можна. Взагалі до Жви підходити не можна. Щось трапилось, трапилось щось. Перелякали Жву вогниськом. Здається, Жва зараз оповідати розпочне. Не можна до неї.

Оте „Жва” так нагадало Ігореві його „Сву”, про яку він намагався заспівати, що він мимохіть прислухався до бубоніння в голові. Воно, до речі, із збільшенням відстані ставало тихішим. І для телепатії потужність потрібна. Мозків потужність. Яких в них, здається, явно не вистачає. Он Соня як божеволіє! Втім, правильно божеволіє. За іншу людину божеволіє, а не за себе, як він.

Ігор стиснув губи в тоненьку ниточку, вже свідомо дослухаючись до того, що відбувалось на березі.

— Це я вам зараз оповідь влаштую! — лементувала Такаманохара. — Таку оповідь, що у вас у всіх разом вуха позакладає. Чи що там воно у вас є замість них?

Водяні змії разом зі своїми пасажирами зникли за поворотом.

— Ах, ти!.. — крутнулась Соня, зриваючись з місця і пробуючи оминути півколо крчовників.

І раптом зі всієї своєї швидкості ляпнулась обличчям об жорсткий пісок, вкритий негустою травою, та й посунулась уперед, виорюючи на ньому глибоченьку борозну. Бо, не дивлячись на вроджену вайлуватість, якась з копиць доволі спритно зробила дівчині підніжку.

— Ах, ти!.. — зіскочив з місця й Ігор, враз і остаточно забуваючи про всі свої переживання.

Але зненацька скам‘янів.

Бо, всупереч усім законам природи, невеличка хвилька, що виплеснулась на низький беріг, раптом розпочала зростати, здіймаючись над ним і набуваючи подоби напівпрозорого грдянина, що, тупцюючи на водній поверхні, жалісно простягав свої незграбні кінцівки до хлопця.

— Ігорюнечку! — прошелестів грдянин з якимись хлюпотливими нотками в голосі. І від цього цей голос ставав ще жаліснішим. Немов зеленкувато-водянистий грдянин ридання стримував. — Ігорю, синку! За що ж ти мене так? За що?!? Що я тобі поганого зробив?…

Хлопець повільно — дуже повільно! — опустив меча, якого було здійняв, кидаючись на допомогу Такаманохарі.

— А в мене двійко діточок твого віку, Ігорю… Так, ані вони, ані я не схожі на тебе. Так. Ми, мабуть, виродливі з твоєї точки зору, Ігорю. Так, може, з твоєї точки зору, ми щось не вірно робили, коли з крчовниками гратися розпочали. Але ж це — наші ігри! Наші! Ми так щороку одним за одним ганяємось на Великих Перегонах. Може, не звик ти до такого видовища. Може… Але ж хіба за це вбивають?!? — зненацька аж скрикнув грдянин, а Ігор мимохіть зробив рвучкий крок йому назустріч.

— То ви гралися?!?

— Ну, звісно… Уяви, що хтось ніколи й нічого не чув про лицарську добу. І раптом втрапляє на самий розпал вистави з лицарського життя. В самий розпал турніру якого-небудь. Що він подумає?…

— Б-боже! — аж застогнав Норильцєв, згадавши розхристаного Кременчука, що колись давним давно, разом з напарником, якому він зобов‘язаний своїм життям, вивалився на чоломайську — чи то гіперборейсько-трипільську — галявину, повністю зруйнувавши цікавий початок їхньої рольової гри.

— Нічого, Ігорю! Нічого, синку! Всяке в життя трапляється… Не сумуй. Давай краще… — І раптом грдянин заспівав спочатку тихим, а потім все гучнішим і гучнішим голосом: — Нам дано знайти все, що втрачено! Зрозуміть дано ще не бачене! П‘ятим виміром свято віримо в нам предбачене, нам призначене!

[3]

Спів грдянина, що виринув з вечірньої річки, звучав вже, наче хорал. Він здіймався над зеленим берегом, над лискучим склом пологих хвиль, злітав у низьке небо, ледь колишучи там зеленкуваті закрутисті хмари, що линули в бік сонця, яке вже скочувалось за обрій. Спів грдянина вібрував у кожній клітині тіла, змушуючи його випростуватися незалежною, гордою та урочистою позою. Саме тієї позою, в якій має стояти вільна людина в цьому небезпечному, але приборканому нею, світі.

— Ми до Дольнього, ми до Горнього, — скинувши сяюче обличчя, розпочав і собі виводити Зоребор Сталева Десниця, відчуваючи жагучу єдність з цим неподільним всесвітом, — ми до Вишнього підем по Землі!..