Розділ «ІІ. Пірр»

— А-а-а-а-а-і-і-і-і, — верещала „копиця”.

Відмахуватися від шипокрилів, що розпочали не на жарт насідати на нього, ставало все важче й важче: давалася взнаки подвійна сила тяжіння цієї планети. Навкруги чулося різке чиркання та лопотіння кістлявих крил.

Врешті решт, Богдан не витримав. Опісля чергової відбитої атаки він перехопив автомат і з розвороту, віялом, всадив чергою по шипастих створіннях, фізично відчуваючи, як легшає магазин його зброї. Тільки твань якась вусебіч бризнула. Друга черга дістала шипокрилів, що кружеляли над впалою копицею.

Відразу стало неприродно тихо. Лиш метрів за п‘ять ледь-ледь стогнала дивна істота, схожа на невеличку, геть кошлату, мавпу. От тільки замість смуху в мавпи була розкуйовджена, деінде з переламаними стеблами, трава. Чи це наряд такий в неї?

Богдан сторожко зробив пару кроків убік живої мавпи-копиці. Та з очевидними зусиллями набула вертикального положення. Чи то встала вона, чи то сіла — не розбереш. А землянин, навпаки, трохи нагнувся, намагаючись роздивитись хоч якийсь натяк на обличчя серед жмуття переплутаного смуху-трави.

Обличчя він не роздивився, але крізь остогидле мерехтіння йому здалося, що з-під зламаних стеблин зблиснула два розгублених вологих ока.

— Капітане, капітане! Ти обережніше там, — почувся стурбований голос Соньки.

А Богдан вже робив ще два кроки вперед і повільно присідав навпочіпки. Фасеточні очі його скафандра опинились майже на рівні очей трав‘янистої істоти.

— Що ж ти, друже, один по лісу вештаєшся? Бач, в яку халепу ледь не втрапив. Було б тобі…

— Обережніше, капітане!.. Нкса.

— Богдане Івановичу, ви б і дійсно… Нкса.

Зненацька до Кременчука дійшло, що в стурбовані голоси Соньки та Ігоря вплетається чийсь третій голос. Він обережно випростався, не зводячи очей з істоти.

— Ігорю! Сонько! — кинув у простір. — Ви нічого не чуєте?

Відповіддю йому була розгублена мовчанка. Не чують.

Істота обережно пересунулась ближче до Богдана.

— Нкса, — гулькнуло десь в самому мозку, а з трави, що вкривала неоковирне створіння, висунулась тоненька, якась дитяча, ручечка, що декілька разів вказала на саму „копицю”. — Нкса… нкса… нкса…

— Кр… Кременчук. Богдан Іванович. Здрас-с-с… — роззявивши рота, видихнув Богдан.

— Крчук? Ти — Крчук, а я — Нкса, — рука істоти гойднулась від себе до Богдана. В того аж голова обертом пішла.

— З ким це ти розмовляєш? — підозріло спитала Сонька.

— Та тут… — розпочав було Богдан і раптом осікся: що, в апараті істоту не чують? Але ж як тоді?!..