Розділ «ІІ. Пірр»

За інших обставин у капітана гременецької міліції за секунду були б скручені в‘язи, але в цій ситуації… В цій ситуації щось глухо луснуло і Богдан впав на пожмакану траву, залишаючи під пахвою виродливого грдянина свій гермошолом із фасеточними очима.

Переляканого обличчя сторожко торкнувся паркий вологий вітерець, ніс відчув болотяні запахи довкілля, а в грудях… Біс його візьми! Та цим повітрям можна дихати на повні груди! В інший час ця обставина вразила б Кременчука, але не зараз.

Перекочуючись по траві і схоплюючись на рівні, він горлав у біг Ігоря й Соньки, що з’їжджали схилом пагорбу від узлісся до улоговини:

— Назад, назад, бісові діти! Наза-а-ад!!!

У Соньці в руці зблискував інопланетний пістолет, якого Богдан не захотів брати з собою у першу вилазку на цю зелену планету. Ігор вимахував своїм орійським мечем.

— Наза-а-а-ад!!!

А потім щось важке й величезне опустилось на багатостраждальну голову Кременчука і остогидле мерехтіння враз розпалося на тисячі згасаючих іскор. А ще потім вони всі згасли і навколо настала темрява. Абсолютна темрява.

— Пустіть мене, пустіть! — істерично репетувала на березі Сонька, вимахуючи своїм маленьким, але, як виявилось, доволі грізним, пістолетом.

Ігор сидів просто на землі, витираючи жмуттям трави свого меча, заляпаного слизькою студеністю масою. Маса ця ще із чверть години тому уявляла собою каламутні мотузки-мацавки, що випльовувалися з палиць грдян.

Хлопець скосив очі на неоковирну зброю, яка застигла праворуч від нього. Торкатися її було моторошно. Тим більше, що не віддалік від палиці, на вкритій трісками траві, що відкололися від кори-панциру, завмерло й кострубате тіло самого грдянина. З його ока, простромленого мечем Ігоря, на тріски стікала червоно-зелена рідина. Саме ж повалене на землю й поверхово посічене тіло припинило сіпатись і хапати хлопця за ноги лише опісля того, як клинок знайшов вагомий недолік в його деревинному панцирі.

Панцирі ще двох грдян виявились слабкуватими для захисту від інопланетного пістолету, який опинився в руках Соні. Біс його знає, як він працював, але опісля серії пострілів, зроблених вхолосту, один з них, а потім і другий, втрапили в ціль. Одна, а потім і друга, схожа на великий пень, істота спалахнула кров’янистим вогнем і вони вдвох попадали під тинами, розплюскуючи навколо себе червоно-зелену, таку що миттєво зверталась від вогню, твань. Гіркий дим від їхніх догораючи тіл стелився над улоговиною і тягнувся до берега, біля якого мляво покачувалося на пологих хвилях товсте тіло кістяної анаконди, що спробувала було кинутись на захист свого господаря. Після того, як її невеличка голова була вщент рознесена третім пострілом Соньчиного пістолета, інших спроб не здійснювалось.

Погляд Ігоря мимохіть впав на заляпаний тванню, вкритий кіптявою, тин, який якось нажахано минали декілька істот-копиць. І їм гидко…

Хлопець здригнувся всім тілом, гранично пришвидшуючи свої порухи: немов хотів розпалити тертям оте жмуття, яким витирав клинок меча.

— Мати Сва співа гучним голосом… — дрібно-дрібно тремтіли його губи, вичавлюючи з роту слова старезної пісні.

Соромно, Боже мій, як соромно!.. І страшно… Дуже страшно.

Думки хлопця намагалися сховатися в самих надрах його мозку. Бо вони, ці думки, вже ніколи не зможуть стати колишніми. Прозорими. Ясними. Світлими. Бо їм, цим думкам, було гидко за самих себе. Бо якось раптово і болюче вони, ці думки, подорослішали, взнавши, що то воно таке — вбивство живої істоти. Справжнє вбивство. Яке потворно й навіки зрослося з твоєю пам‘яттю. Вже не закамуфльованою пістрявою машкарою дитячих ігор. А заляпаною червоно-зеленою слиззю, що витікає з пробитого ока.

— Мати С-сва… — зненацька аж захлинувся плачем Норильцєв, але на нього ніхто не звертав уваги.

Вся увага дивовижних істот-копиць була прикута до берегу, на якій намагалася прорватися Такаманохара крізь щільне кільце кошлатих туземців, що заступали їй дорогу. Вдалині, за вигином річного узбережжя зникали лиховісні зміюки, вкриті кістяними пластинками.

Двоє з них краяли тьмяну воду трохи позаду від двох передніх, наче прикривали їх від можливого нападу… А на тих, чільних, погойдувалися неоковирні постаті, схожі на два ожилих корча, яким таки вдалося втекти від несподіваної і шаленої навали землян. Позаду однієї з них в такт їхньому руху погойдувалась туго зв‘язана копиця, яку грдянам таки вдалося уволокти із собою. Позаду другої… Позаду другої бовтався непритомний Кременчук з надійно припнутою до нього ще однією копицею. Щоправда, набагато меншого розміру.

— Пусті-і-іть!!! — репетувала Соня. — Пустіть мене, дебіли! Я берегом їх догоню, берегом!