Розділ «ІІ. Пірр»

Сторожко стискаючи обома руками автомат, Кременчук ще раз роздивився довкола.

— Та нічого… — відповів. — Джунглі, куди не подивись. Просто, здається, басейн Амазонки.

І раптом здригнувся усім, вдвічі обважнілим, тілом, побачивши на гіллі якоїсь рослини, що нагадувала собою велетенську папороть, якогось… якусь… Коротше, представника місцевої фауни побачивши.

Щось середнє між кіношним птеродактилем та величезною лисою вороною, крутячи виродливою головою, з цікавістю роздивлялось Богдана. Чимось він тому середньому сподобався. Наче ото середнє вирішувало, а з якого це боку на свою незрозумілу здобич нападати краще. А нападати було чим: на ребрах кістлявих крил загрозливо настовбурчувались десятки значущих шипів, вкритих, як здавалося здалеку, якоюсь маслянистою рідиною. І щось з них крапало на широке листя “папороті”.

— Ух ти, який… який… шипокрил який! — почувся в гермошоломі захоплений голос Норильцєва. І Богдан зрозумів, що його фасеточні очі грають, окрім усього іншого, й роль телевізійних передавачів: завдяки їм екіпаж бачив усе довкілля разом з Кременчуком.

А самий термін “шипокрил” здався йому чомусь дуже знайомим. Але розмірковувати над тим, чим саме, наразі не доводилось. Бо, залопотавши крильми, шипаста істота раптом зірвалася з місця і на диво плавним, плануючим, польотом майнула понад самою головою Богдана. Той аж присів у дещо двозначній позі.

Було чутно, як десь далеко приснула Сонька. А “шипокрил”, за визначенням юнната Норильцєва, вже сідав ледь не на маківку їхнього літального апарату, де на нього вже чекало декілька його родичів.

— От я вас, гайвороння! — шикнув Кременчук, поводячи в їхній бік стволом автомата.

Він аж зопрів увесь. Втім, це, мабуть, давали взнаки зусилля, з якими він переборював подвійну силу тяжіння: не дивлячись на допомогу корсету скафандру, йому доводилось таки важкувато. Ще й звичка до невагомості додавалась. До легкого завжди швидко звикаєш. Закон природи. Добре, хоч повітря в гермошоломі було свіже й прохолодне: скафандр, здається, виробляв його усією своєю поверхнею. Певною мірою, аж ніяких балонів на ньому не було. Цікава конструкція. Особливо з погляду істот, які зі своєї іноповітряної інопланетності на кисневу Землю прилітають.

— Ігорю! — гукнув Кременчук. — Там не можна розібратись, яка температура за бортом?

— Вже розібрались, — замість нього відповіла Сонька. — Є тут якісь показники. Та ось як їх на земні виміри перевести?

— А ти носа на вулицю вистроми, — буркнув Кременчук, сунучи просто чагарями, сторожко зиркаючи на зграю шипокрилів та й обходячи впалий апарат по широкому периметру. Вигляд того йому все більше і більше не подобався.

— Сам вистроми! — ледь ображено озвалася Сонька. — Нічого з тобою не трапиться. Оскільки, якщо зіставити деякі пропорції із земними, то склад атмосфери доволі схожий… — Вона чомусь затнулась. — На наш схожий.

— Гир-р-р… гир-р-р… гир-р-р… — зареготали нагорі апарату шипокрили.

— А життя місцеве теж із нашим схоже? — іронічно кинув Кременчук, вдивляючись у річкову гладінь, що відкрилася за бортом понівеченого апарату.

Була та гладінь на вигляд грузькою, тьмяною та болотяною. Не подобалась Кременчуку ця річкова гладінь.

Підійшовши впритул до річки, він кинув у неї невеличкий камінець, виловлений з в‘юнкої трави. Камінець якось пластилінове ляпнувся в муляву воду й безгучно зник у ній. Бо та враз хижо зімкнулась на місці падіння. Навіть хвилі колом не пішли. Немов ротом плямкнула.

Знаходитись поблизу води Богданові враз розхотілося. Бозна які в ній шипо… шипоплавники мешкають.

Він стиснув автомат і, ковзнувши поглядом по пожолобленій поверхні їхньої „летючої тарілки” (це він, до речі, вперше її усю з боку побачив), подивився вздовж берега.

І напружено скам‘янів. Щось недоречне побачилось йому на тому вигнутому березі.