Розділ «І. Земля»

“Гранатові” трохи ошаліло перезирнулись поміж собою і знехотя поопускали свої мечі. Один з них, вгодований, з дурнуватим пасмом маленької борідки, приклеєним до зовсім хлопчачого обличчя, вийшов наперед.

— А що? — спитав у свою чергу. — Ми що, комусь спати заважаємо? Акустичний режим порушуємо, чи що?

— Хто це “ми”? — не піддався на провокацію Кременчук. Не ніч, а дитячий садок якийсь: спочатку — Сонька, тепер — оці.

— Н-ну, — розпочав було невпевнено хлопець з борідкою, але враз немов схаменувся й гордовито скинув голову, рвучким порухом прикладаючи до лоба, а потім опускаючи свого меча, — дозвольте відрекомендуватися: Арктросс Білосніжний, когорт першої Мангазейської дружини Його Зоресяйної Величності Трисмегістора всея Гіпербореї Рами Вишнього Трійного та святиться ім‘я його серед усіх материків Атлантичних, Надполярних та…

Не дивлячись на пишні титули, з кожним словом пиха клаптями злітала з пана Арктросса, бо принципово не титулований Кременчук впритул буравив його своїми, вкрай роздратованими, очиськами. Не сприяв цій грі капітан водної міліції Богдан Кременчук.

Врешті решт, зовсім вже невпевнено, хлопець закінчив:

— А це, — кивок праворуч, — Кригобій Нестерпний, мій перший заступник, пальчак-маніпул. А ото, — кивок ліворуч, — сотовий ар’єргардний Ду Гін Навіжений…

Арктросс пару разів кахикнув і затих.

Богдан мовчки перевів погляд на четвертого хлопця з довгим волоссям, що завмер трохи осторонь трьох „гіперборейців”. Той правильно зрозумів його погляд, відповівши на нього просто й зі смаком:

— Зоребор Сталева Десниця, гіперон розвідницького загону гременецького нуклону Вільної Оріяни…

— Тьху ти! — не стримався за спиною Богдана Погосян.

— Нишпорка ти клята, шпигун смердючий, а не розвідник! — визвірився на нього Арктросс. — Навіть взнавши за наш ар‘єргард ваші вівці нінащо не здатні!

— А оце ми вранці з‘ясуємо, коли перша лава оріїв на Чоломай висадиться і…

— Ша! — наче прицвяхував Богдан до дерев, що оточили улоговину, початок чергової, хоча й словесної, баталії, а потім люто прошипів, переводячи злі очі з одної постаті на іншу: — А тепер — те ж саме, але українською!

Першим його зрозумів Зоребор. Котрий — Сталева Десниця. Кмітливий хлопець.

— Та це… — пересмикнув він плечима, засовуючи свій короткий меч в дерев‘яні, вкриті хитромудрою різьбою, піхви, що бовталися в нього на поясі. А потім трохи потупцював на місці ногами, взутими в дещо, яке нагадувало щось середнє між давньогрецькими сандалями та російськими личаками. — Та це… — повторив. — З Гременця ми. Клуб історичних рольових ігор „Оріон”. Зараз відпрацьовуємо навалу гіперборейців з Арктиди на Трипілля Оріяни. Мене Ігор Норильцєв насправді звуть. — Це „насправді” прозвучало якось запитально, наче хлопець не зовсім довіряв цьому терміну. — Я за тиждень чотирнадцяту школу закінчую. В політех наш поступатиму. А це, — він повернув голову до своїх нещодавніх супротивників, — друзі мої: Артем Бутейко, Єгор…

— Тьху ти! — перебиваючи його, знову почулося за спиною Богдана і Едгар Фрунзикович, висунувся до багаття. — А ну, дай, — простягнув він руку до меча одного з хлопців.

Арктросс, в миру — Артем Бутейко, розгублено подивися на друзів, а потім таки віддав свою зброю Погосяну. Той обережно зважив її на руці, провів пальцем по лезу, а потім зненацька, не розвертаючи корпусу, вдарив нею по гілці акації товщиною не менше, ніж в два пальці. В червоній, від багаття, напівтемряві щось вискнуло і гладенько обрубана гіллячина впала Богданові під ноги.

— Тьху ти! — третього разу за дуже короткий час сплюнув Погосян, обертаючись до напарника. — Та це ж справжня холодна зброя! — І раптом вибухнув: — Під статтю захотіли, чортові діти? Повбивати одне одного захотіли, мельхіорові? Ось зараз ми протокол-то складемо! Будуть вам інститути!.. Буде вам від батьків!.. Вам що, робити нема чого? Нема?!? До іспитів треба готуватись, а не в ігри дурні гратись!..

— Зараз іспитів немає. Зараз — співбесіди, — зауважив Артем. — А ігри мають сприяти. Тобто, проходити в реальних умовах і з реальною зброєю для отримання відчуття…