Розділ «І. Земля»

— Знає вона, знає! Все знає! — захвилювався той. — Я от що думаю, Едгаре Фрунзиковичу. Хлопці з рибнагляду хитрішими, ніж я гадав, виявилися. Вони отаких от Соньок, — він зло зиркнув на дівчиська, — цілу команду назбирують, роз‘яснюють їм, що воно робити, техніку відповідну дають, а самі потім вершки знімають. Дешево й сердито. І, головне, безпечно.

— Угу, угу, — знову покивав Погосян і по тому протягнув так саме тоскно, як і нещодавно в засідці: — А докази?…

Богдан, немов ожила скеля, посунув на Соньку:

— Докази? Будуть вам зараз докази!

— Відстав… — рявкнув було Погосян. І осікся.

Кременчук теж не закінчив свого загрозливого руху, а Сонька рвучко повернула голову до виходу з каюти: звідти розпочало доноситись якесь тихесеньке дзижчання. Немов тупим кінцем олівця по голій стільниці повели. Або десь далеко-далеко почувся звук великого водоспаду. Погосян висунувся в кокпіт. Богдан відсторонив з проходу Соньку і собі зиркнув вгору: що там воно таке?

Нічого особливого, на перший погляд, надворі не спостерігалось. Втім, як і на другий погляд. Чи на третій. Тихесенький вітерець перекочував по лискучій воді лінькуваті хвильки, що ледь розгойдували катер з припнутим до нього міліцейським човном. Було надворі тихо, свіжо й зоряно. Лише незбагненний „водоспад” стрімко сунув нічним фарватером, наближаючись до завмерлих людей і наповнюючи невиразним неспокоєм кожну клітину зляканих тіл. Ось тільки незрозуміло було, з якого боку він суне.

Богдан зиркнув праворуч. Погосян — ліворуч. Сонька Такаманохара — угору. Поки що навколо нічого видно не було. Гременецькі околиці разом з Чоломаєм і притихлим катером вгрузли в чорний бурштин молодика. Лише оте розтривожене дзижчання дряпало зовні цей бурштин і той вібрував кожним своїм атомом. Разом з усім, що мало необережність вгрузнути в нього.

— Та що це воно таке?!? — покрутив в усі боки своїм важелезним носом Едгар Фрунзикович. Богдан зробив такий само порух. Наче передражнив начальство. Обидва вони вже на повний зріст випростались біля штурвалу. Сонька ж, як завмерла на виході з каюти, так і стояла там із піднятою головою.

Дзижчання підсилювалось, вібрувало, стогнало, і від нього чомусь хотілося бігти світ за очі, вичяривши очі й висолопивши язика. Богдан важко поворушив ним у враз пересохлому роті, міцніше стиснув автомат і в цей час…

— Щоб тебе!.. — видихнув Погосян.

Велетенська, на півнеба, тінь майнула над катером, моторошно збурюючи своїм нематеріальним рухом цілком матеріальні повітря та воду. Богдану, який встиг обернутись услід за тінню, здалося, що над ним вбік Чоломаю пролетів якийсь чорний трикутник. При чому рухалась ця геометрична фігура уперед своєю широкою основою і від цього здавалась зловісним скатом-мантою, що знялася на полювання з чорних глибин океану.

Раптова й велика хвиля вдарила в борт катеру й рвучко гойднула його з боку в бік. Погосян поточився і відчайдушно замахав руками, намагаючись зберегти рівновагу. Богдан притримав було йому поперек, але в цей час щось підхопило його під коліна і щосили кидануло вгору. „Сонька, зараза!” — встигло майнути в Кременчука перед тим, як, штовхаючи попереду себе Погосяна і відчайдушно здіймаючи руку з автоматом, аби не втопити зброю, він шубовснувся в холодний розплав агатової води.

І, очікуючи десь вдалині вибуху впалого літака, знову здивувався нелюдський силі, яка знайшла собі прихисток в худенькому дівчачому тілі.

А потім десь поряд заревів двигун і, ляскаючи по хвилях припнутим надувним човном, катер рибнагляду рвонув у бік острову. Тобто, в той самий бік, в якому зникла й дивна летюча манта, що на бриючому польоті гасала над нічним Дніпром.

— А чого це вона в бік Чоломаю рвонула? — вже в десятий, мабуть, раз запитував самого себе Едгар Фрунзикович, виливаючи воду з важких армійських черевиків, зняти яких у воді він так і не погодився.

Як, втім, і Кременчук.

Аж ніяких вибухів та катастроф вони так і не дочекалися, а дісталися до берегу острова вплав хвилин за двадцять: добре, що затримування відбувалось неподалік від нього. До протилежного берега, берега Гременця, вони пливли б значно триваліше. Та й чи допливли б без втрат — невідомо. Певною мірою, це стосувалось Богдана, який увесь час підгрібав під себе воду однією рукою, здіймаючи іншу, з автоматом, високо над головою.

Зараз автомат ледь полискував трохи збоку від нього, а сам Кременчук, вже трохи викрутивши свій камуфляжний комбінезон, зашнуровував черевики. Свого хвацького міліцейського кашкета він так і не знімав.

— Розлітались, розумієш, — роздратовано бубонів Богдан. — Нічні польоти, розумієш, вони тут понад рікою влаштовують. Ну, я сьогодні взнаю, звідки ці авіатори довбані в нас тут з‘явилися. Уж бо я їм крила-то вкорочу. Точно з військового аеродрому, що за Градизьком, точно…