Розділ «І. Земля»

— А я знаю? — Кременчук був уже сторожко-напруженим, готовим миттєво зірватися з місця і чимдуж бігти світ за очі. — Від цієї ночі дурнуватої чого хочеш, здається, очікувати можна. І ментів, які з дурості начальства на надувних човнах за катерами ганяються, і бомжів, яким на тих катерах дуже поплавати кортить, і “стелсів” дурнуватих, які по самих головах тих самих ментів та бомжів льотають, і…

Він зненацька зло сплюнув в темряву та й, не питаючи згоди начальства, ламанувся крізь прибережні чагарники в напрямку дивних звуків. Тільки гілля захрумтіло. А начальство навіть не обурилось. Начальство зітхнуло й знічено посунуло слідом, бурмочучи на ходу:

— Та воно так… Та воно мабуть… Та, здається, не лише ми… А й Сонька, здається, в халепу втрапила… Вона ж, мабуть…

— Та тихіше ви! — раптом зовсім неґречно визвірився Богдан, водночас гучно ляснувши себе по лобу: повітря аж дзвеніло комарами. — Тихо!

Попереду якось дивно розвиднювалось. Не світло, а червонясті натяки на світло пробігали по темній корі дерев. Пахнуло чимось теплим і ледь гірким. Димом, чи що? Роздратоване вищання комарів, здається, трохи стишилось, а звуки попереду, навпаки, стали гучнішими. І ось крізь незрозуміле, якесь металеве, стукотіння вже можна було розрізнити окремі калічкуваті слова:

— Велик… аркт… трипіль…

Міліціонери якомога обережніше посунули ще на декілька метрів уперед, здіймаючись схилом, зарослого карликовою акацією, пагорба і раптом побачили сніп іскор, що звихрився над ним. А потім побачили і саме багаття, розкладене у невеличкій улоговині. Поряд з багаттям вгадувались контури якогось куреня. А навколо нього оскаженіло метались четверо тіней: тіла, вдягнуті у довгі балахони, вимахували чимось, схожим на короткі мечі.

— Смерть тобі, трипільський шпигуне!..

— Великий вождь арктів Рама скарає і тебе, і всіх твоїх орійських овець, на горло!..

— Поверта Сварог часу колесо! Мати Сва співа віщим голосом…

— Співай, співай!.. Зараз скуштує твоя пелька гіперборейського заліза!..

— …що приходить час, час жертовності, бути до борні нам в готовності!..

[2]

За хвилину стало зрозумілим, що троє хлопців в балахонах, підперезаних широкими поясами, намагаються взяти в облогу четвертого, з довгим волоссям, перехопленим чорним паском, і одягнутого в широку туніку й коротку жилетку, в якій Богдан лише за хвилину впізнав якусь музейну кольчугу.

Цирк та й годі!

Втім, цирк — не цирк, але мечі здавалися справжніми, та й вимахували ними хлопці непогано. Майже професійно вимахували. І де тільки навчились? Особливо вирізнявся отой, в кольчузі, що вправно відбивав напади супротивників, не забуваючи водночас наспівувати якусь баладу про стародавніх слов‘янських богів. Немов молився їм. І від того бійка набувала рис таємничого прадавнього ритуалу, під час котрого довговолосий з небезпечною зміїною грацією струменів поміж балахонів. В інший раз можна було б навіть залюбуватися ним. Але не зараз.

Холодно було ментам в мокрому одязі, та ще й соромно за те, що якесь дівчисько недолуге обвело їх навколо пальця. Нехай навіть і якісь трикутники летючі їй в цьому допомагали. Комарі до того ж…

— А ну, припиніть! — гарикнув Богдан, виходячи, врешті решт, на галявину з притоптаною травою. За ним обачливо вийшов і Погосян. — Що це за ігриська тут у нас такі? Повбивати одне одного вирішили? Очі один одному кортить повиштрикувати, чи що?

Раптова з‘ява справжнього кремезного мента в камуфляжному комбінезоні, з відповідним кашкетом на голові та ще й з автоматом у руках, справила неабияке враження на опівнічних фехтувальників. Не дивлячись навіть на неоковирного гладкого чоловічка, що тупцював за ним. Втім, цей чоловічок теж в однострії був. Ще й ревонув зненацька з-за плеча автоматника:

— Ну, чого мовчите? Відповідайте, гранатові, коли старші запитують!