Розділ «І. Земля»

„Той дурень” визирнув з темної каюти:

— Покататися, — кинув презирливо. — Без вогнів, розумієш. Звісно, злодії, вони вогнів не полюбляють. — І знову зник в чорному отворі.

— Злодії… Вогнів… — не менш презирливо кинула Сонька в напрямку каюти. — Та як би я злодієм була, то якого б дідька я тебе, дровиняку незграбну, на борт витягала? Та я б без зупинки кебу твою недоумкувату гвинтом-то відрихтувала! А так… Виправдовуйся перед ним, недоробленим, тепер…

І затихла, скоса поглядаючи на Погосяна. Той сумовитими вірменськими очима мовчазно зблискував на неї.

— Едгаре Фрунзиковичу, — почулося з каюти, — а зазирніть, будь ласка, сюди на хвилинку.

Той повів головою, змірюючи Рибачку Соню поглядом від смолянистої копни волосся до розбитих кросівок під обтріпаними колошами витертих джинсів, а потім вказав підборіддям в той бік, де чимось тихесенько шарудів Кременчук:

— Йди…

— Чого? — не зрозуміло дівча.

— В каюту, кажу, йди.

— Чого? — заклинило Соньку.

— Чого-чого, — передражнив її Погосян. — А того! Того, що як сиганеш у воду, то я не буду тебе всеньку ніч по усьому Дніпру виловлювати. Йде вже, мал-лахітова! — рявкнув наостанок.

Вмів Едгар Фрунзикович бути переконливим, коли хотів.

В темній каюті Богдан, що не спускав насторожених очей з постаті дівчини, вказав коротким дулом автомата на якісь скриньки, прикриті брезентом прямо на вузенькому проході. Один край брезенту був трохи здійнятий.

Кременчук зачепив його кінцем дула й відвів убік. Поряд зі скринькою, що мала передню стінку у вигляді лицьової панелі якогось приладу, завмерла ще одна, більшого розміру, з цілим рядом чи то головок великих бовтів, чи клем, розташованих на її поверхні. Від клем в напрямку першої скриньки тягнулися товсті, товщиною не менш, як у палець, дроти. Втім, декілька з них, з якимись пласкими круглими пластинами на кінцях, були акуратно скручені в бухти і покладені просто на дно катеру.

Погосян стверджувально подивися на Богдана. Той згідливе мотнув головою.

— Правильно, Едгаре Фрунзиковичу, правильно. Це саме вона і є. Електровудка власною персоною. Судячи з розміру акумулятору — я такого ще в житті не бачив! — потужністю, мабуть, із Гременецьку ГЕС. Пів-Дніпра риби за раз вколошкає. Разом з водолазами та ікрою на п‘ять років вперед.

Старший з ментів усім корпусом повернувся до Соньки, яка напружено скам‘яніла поміж чоловіками.

— Що скажеш, алмазна? Звідки апаратура?

— А я знаю?! — вишкірилась та своїми, на диво білими, зубами. — Кажу ж: покататися взяла! Звідки я знаю, що тут господарі за собою тягають. Це вам, як спорідненій організації, краще знати. А я навіть і не зазирала в каюту. Я ж не нишпорка якась, як дехто тут.

— Угу, угу, — розсудливо покивав Погосян і знову подивився на Кременчука. Але тепер вже запитально.