Розділ «І. Земля»

Бо блідо-синявий промінь уп‘явся в ту саму широченну спину, вивертаючи з неї разом з обпеченими — аж зашкварчало! — м‘язами тваринний крик нелюдського болю. Який поступово переріс у вологий хрип, навіки злитий з нажаханим репетуванням хлопця.

Одяг на Погосяні спалахнув, а в повітрі якось миттєво запахло горілим м‘ясом.

Скам‘янілого Богдана немов розчаклували. Боляче й раптово. Так раптово, що первісні інстинкти так і не встигли перетворитися хоч на якісь думки.

Мовчки, без галасування, і від цього враз ставши набагато небезпечнішим, Кременчук кинувся просто на чорну постать, що завмерла в півоберту до нього. Та розпочала було розвертати руку з дивною зброєю в бік мента, але явно не встигала закінчити цього руху. Час немов застиг. І в ньому, важелезному й грузькому, лише Богдан зберігав здатність до різких порухів.

Ось він рвучко здійняв автомат і довга черга майже впритул вгатила по “чорному комбінезону”. Кулі задзенькали, вдаряючись об щось тверде й відлітаючи вусебіч. Складалось враження, що тіло зловісного стрілка, який поцілив Погосяна, було вкрито лицарськими латами. Або металевим скафандром. Тіло тіпалося на місці, але не падало. Через те Кременчуку довелося у стрибку, боковим ударом ноги, щосили вкарбувати в нього каблука свого мокрого армійського черевика. Допомагаючи тим самим “комбінезону” впритул познайомитись з піщаним ґрунтом узбережжя. А сам Богдан, вперекидь, вже кидався до Едгара Фрунзиковича, збиваючи з нього полум‘я та й тягнучи до прихистку низенького чагарнику.

Вкрай переляканий Ігор-Зоребор випірнув було з-під Погосяна і хотів щось сказати, але осікся, наштрикнувшись поглядом на побілілі від люті очі Кременчука. А потім скотився в якусь улоговину, знесений туди хльостким — аж водою ляскіт пішов! — ударом по обличчю. Вчасно, до речі, знесений. Бо по тому місцю, де тільки-но він стояв на корячках, вже вдарявся електричного вигляду промінь і кривавим полум‘ям спалахувала трава.

— А, щоб тебе!.. — видихнув Кременчук і брутально вилаявся. Важко й не вибираючи висловів.

А потім з розвороту сплюнув ошалілою автоматною чергою в напрямку берега, на якому відразу ж настав відносний спокій. Лише невидима Сонька коротенько підвивала: “Дурні!.. Які ж дурні!..”. Та ще десь збоку гучно глитав сморчки такий же невидимий Зоребор.

Під руками Кременчука ледь здригався обважнілий Погосян.

Тамуючи нудоту, Богдан обома руками перекинув його на бік і вразився рані від променю, який, виявляється, наскрізь прошив тіло Едгара Фрунзиковича. Наскрізь-то наскрізь, але ж зменшило силу випромінювання це тіло. Не дало змоги дістатися до тіла іншого, хлопчачого. Врятувало шмаркача.

— Ед… Фрун… Фрунзик… — лепетав Богдан, підкладаючи долоню під щоку Погосяна і ледь здіймаючи його голову. — Ед-дгаре Фрунзиковичу, ви тримайтесь… Тримайтесь тільки!.. Зараз я цю сволоту покладу і вас на катер перетягну. Викараскаємося, шефе, обов‘язково викараскаємося!..

На березі знову розпочинала розгоратися бійка.

— Бог… Бог… — скоріше відчув, ніж почув, Кременчук шепіт Погосяна. — Богдане, синку… Хлопець жив… живий?…

Богдан лише кивнув мовчки у відповідь, до болю закусивши губу.

— От… от і гар… гарно. Врят-туй його. А мені борг віддавати пора. В доброму, здається, стані збереженому. І навіть, здається, з надбаними відсотками… І якщо зростають відсотки ті… То… то незнищенне воно, життя… Його, життя, попереду завжди набагато більше, ніж позаду… Хлоп-пця врятуй… Пече, — пожалівся він. — Бог…

І раптом Погосян здригнувся всім тілом, широко розплющивши очі, неначе побачив щось незбагненне у нескінченному нічному небі. Богдан мимохіть прослідкував за його поглядом і… І теж здригнувся. Бо лише зараз помітив, що над берегом вузенької затоки непорушно завис чорний, майже невидимий в темряві, трикутник якогось літального апарату. Знайомого апарату. Того самого, що на бриючому польоті майнув над самою поверхнею Дніпра, сколихнув катер рибнагляду й допоміг злодійкуватій бомжисі Соньці втекти від двох досвідчених ментів.

Та що це воно таке?!? Перед очима Богдана постала стара болюче-божевільна картина: Сніжанка в якомусь дурнуватому скафандрі йде, йде від нього по місячній доріжці до непорушної „летючої тарілки”. Що, знову!?!..

Богдан аж головою затрусив. Бо ж ні, ніяк, аж ніяк не можна піддаватися зараз старим галюнікам! Тому що схлипує десь поряд клятий рольовик. Тому що знову розгорається бійка на березі. Тому що його самого нудить від смороду горілого м‘яса, а голова Едгара Фрунзиковича розпочинає важчати, важчати, важчати на його долоні…

— Ні!.. Ні, ні-і-і-і… — стиснув обома руками цю голову Кременчук, розуміючи, що це вже дарма. — Тримайся, тримайся, шефе!

А потім загарчав по тваринному, підхопив кинутий автомат і, розкидаючи вусебіч гарячі, свинцево-небезпечні грудочки куль і викидаючи разом з ними усі непотрібні думки, міркування та марення, знову вивалився на беріг, миттєво забуваючи про маячний чорний трикутник, що навис над ним. І в цей раз Богдан вже не став мовчати.