Розділ «І. Земля»

— А-а-а-а, — горлав він, вивертаючи усього себе й тіпаючись усім тілом в такт автоматним чергам. — А-а-а-а, суки!!! Отримуйте, гади!.. Ігри вони рольові грають! Зараз награєтесь!

І раптом вкляк на якусь невловиму мить: на дальньому боці берега, впавши на спину, відстрілювалась чимось таким, що небезпечно й зло кахикало в темряві, одна з люмінесцентних „комах”. Інша „комаха” лежала навзнак не віддалік від неї. Непорушно лежала. Мабуть, дістали. Як Погосяна.

Втім, не ця картина вразила Кременчука. Підхопивши під руки істоту, що відстрілювалась, її кудись тягла по витоптаній траві істота інша. До болі знайома істота. Рибачка Сонька. Цього ще не вистачало!

— Геть! — зарепетував Богдан. — Геть, дурепо! Кидай його і тікай звідси! Тіка-а-ай!!!

А сам вже щодуху біг до неї, намагаючись відвернути увагу „чорних комбінезонів” на себе, рідного. Смертельну, вогненну увагу.

Він біг, плюючись короткими чергами, не даючи „комбінезонам” толком зорієнтуватись в ситуації і з жахом чуючи, як тупотить вслід за ним щось дуже легеньке й дуже налякане. Боже, а цей куди!?!

А Ігор-Зоребор, котрий — Сталева Десниця, хлюпаючи своїм роз‘юшеним носом, вже виривався вперед і крізь перехрестя блакитних променів кидався до Соньки і вони вдвох підхоплювали „комаху”, і люмінесцентне світло потойбічне мертвіло їхні обличчя в той час, коли вони тягнули істоту кудись в синяву безвість. А Богданові не залишалось нічого іншого, як, повернувшись до них спиною і стволом автомата — до безлицих чорних нападників, прикривати цей стрімкий відступ, цілковито гублячи відчуття реальності того, що відбувається навколо. Залишалась лише бойова лють, щемлива туга за Погосяном, що вже остигав від цього життя десь в чагарях, та пекуча тривога за дітлашню, що сопіла за його спиною.

Втім, не лише сопіла.

— Сюди, сюди, — задихаючись від свого азійського акценту, повискувала позаду Сонька, — сюди, товаришу-пане міліціонере! За нами!.. За нами…

Зненацька Богдан через щось перечепився і розпочав падати на спину, випускаючи довгу автоматну чергу в посічене блакитними променями небо із зловісним чорним трикутником, завислим у ньому. А потім це небо розпочало стрімко звужуватись і Кременчук краєм свідомості зрозумів, що це сходяться стулки дверей, які відрізають їх від зовнішнього світу.

Від Гременця. Від Дніпра. Від Чоломаю, що став останнім пристановищем Едгара Фрунзиковича Погосяна.

Вони сиділи на пружній долівці якоїсь камери. Велика голова з фасеточними очима, від одного вигляду якої нормальна людина за звичних обставин бігла б світ за очі, зараз, трохи здригаючись, лежала на колінах Соньки. І Богдан, ще навіть не прийшовши до тями, черговий раз вразився некерованості дівчини: адже люди інстинктивно бояться всього невідомого. Бо невідоме ніколи не сприяє середньому ступеню сталості усередненого існування кожної середньої людини. Особливо не сприяють цьому невідомі істоти, які люмінесцентним сяйвом свого тіла, немов світляки-переростки, освітлюють довкілля.

В цьому довкіллі Ігор-Зоребор, притиснувшись спиною до стінки камери, хапав ротом сухе, якесь синтезоване, повітря. Пройняло, нарешті, пацана.

„Світляка” тіпало усім тілом. Вочевидь, йому було непереливки. За стулками зсувних дверей, що відрізали їх від зовнішнього світу, чулося якесь шарудіння та постукування.

До Богдана тільки зараз дійшло, що вони, завдяки клятому дівчиську, опинилися всередині апарату, захованого верболозом та річковою глибінню від сторонніх поглядів.

— Так, — прохрипів, — слухай мою команду! Сидіти тут! І нікуди — ви чуєте, бісові діти, нікуди! — не висуватись. Я зараз до катера дістанусь. Там рація має бути. Бо з мобільника зараз користі, як з козла — молока. А так я увесь Гременець умить на ноги поставлю.

І сторожко зиркнув на істоту, що лежала біля Соньки. До нього знову стала доходити уся неймовірність ситуації, в якій він опинився другий раз за своє життя. Першою була поява загиблої доньки.

Втім, як тоді, так і зараз з неймовірністю потім розбиратимемося. Бо зараз головне — дітлашню врятувати. Богдан вже було розпочав здійматись на рівні, як раптом зупинився, наштрикнувшись поглядом на якісь насмішкуваті очі Соньки.

— Що таке? — спитав.

— Як ти двері відчинятимеш? — спитала та в свою чергу, тамуючи в голосі…