Розділ «І. Земля»

— Та нікого, дурню! — хіба що язика не показала вона й труснула своїм жорстким і, судячи з запаху, давно не митим з милом, волоссям. По тому пробігли якісь дивні сині іскри. Та й все воно синяве-чорне було. Відьмацьке. — Нікого немає. Сама я.

— Сама? — Богдан навіть не спробував приховати здивування. — Як це — сама? Хто тебе пустив-то сюди саму?

— Ну, що тут? — з‘явилась над бортом голова Погосяна.

— Та ось… Рибачка Соня власною персоною. Знаєте ж її?

Едгар Фрунзикович примружився, вдивляючись в біляву пляму обличчя.

— Сонька? Така-в-мами-харя, чи що?

Дівчисько було сіпнулось, але враз ізнову завмерло, сторожко переводячи очі з одного чоловіка на іншого. Її маленькі груди ледь торкались дула, спрямованого на неї, автомата. Богдан спеціально не відводив його убік: нехай похвилюється. Та й…

— Агов! — раптом вигукнув він вбік чорного отвору входу до каюти. — Вилазь звідти по одному. І щоб без зброї мені!.. А то від вашої подруги лише смужки на тільняшці залишаться!

Не дивлячись на напруженість ситуації, дівча весело пирснуло, здійнявши до губ маленький кулачок.

— От дурень так дурень!.. Не треба було тебе на борт витягати. Хай би в Дніпрі охолов трохи. Я ж кажу тобі — немає більш нікого на катері.

Богдан зиркнув на Погосяна, немов допомоги від нього очікував, і попросив:

— Ліхтаря дайте-но, Едгаре Фрунзиковичу!

Той засопів. Мовчки переліз через борт. Не поспішаючи, прив‘язав мотузку човна до низенького леєра, об котрий боляче вдарився Кременчук під час свого невдалого абордажу. Сів там, спустивши ноги в кокпіт. І лише потім передав Богданові ліхтаря, якого увесь час тримав у руці.

— На, дивись, — мовив з якимсь придихом. Немов сміх стримував.

І вже за хвилину стало зрозумілим, що на катері й дійсно нікого немає, окрім молоденької бомжихи на прізвисько „Рибачка Соня”. З‘явилася вона в Гременці нещодавно, пару місяців тому. Декілька разів була затримана міліцією і рівно стільки ж разів відпущена. Потім прибилася до рибальської артілі з Раківки — району Грюкова, який, в свою чергу, був правобережною частиною Гременця. Хлопцям вона сподобалась своїм веселим норовом, справними руками й вмінням, як непогано куховарити, так і непогано битися. Певною мірою, казали, що знаменита бійка з конкуруючою артіллю з Гранітних Потоків, була виграна у великій мірі завдяки Рибачці Соні.

Сама вона мала якесь далекосхідне походження і її японського прізвища, Такаманохара, ніхто толком виговорити не міг. Тому поряд з Рибачкою Сонею ходило й більш дражливе прізвисько „Така-в-мами-харя”. Призвісько, зрозуміліше для гременецького обивателя. Але й небезпечніше, з огляду на згадані генетично-самурайські здатності дівчини до вимахування кулаками й ногами. По батькові ж її ніколи не кликали.

— Та-а-ак, — протягнув, не встаючи з борту, Погосян. — Слухай, громадянко Такамама… Такамаха…

— Та-ка-ма-но-ха-ра, — тихо й по складах вимовила Сонька.

— Ось-ось, — згідно захилитав головою Погосян. — Ти яким чином, громадяночко моя діамантова, сама, вночі, посеред Дніпра, на казенному плавзасобі опинилась?

— Н-ну… Той… Як його… Покататися закортіло… — І раптом Сонька рвучко нахилилась до Погосяна. — Покататися, їй-бо!.. Хоч разочок капітаном себе відчути… Командиром… Я ж нічого не поламала. Я ж вмію катерами керувати. Ну, покаталась би трохи, а потім на місце поставила, так той дурень…