Розділ «І. Земля»

В приміщенні запанувала тиша. Тиша, по самі вінця переповнена вічністю. Прапервісна така тиша. Космічна. На екрані, на тлі лускатої поверхні Тихого океану, чорний трикутник безшумно, і від того — зловісно, збільшувався в розмірах.

— Не подобається мені це, — врешті решт, кахикнув Кременчук. — Воно мені ще на Землі не сподобалось, коли воно понад Дніпром гасало.

Ігор здивовано зиркнув на нього, а потім увесь здригнувся, простеживши за напрямком погляду Богдана. Рибачка Соня ж зреагувала майже миттєво, скоса, з-під руки, яку вона так і не відірвала від вмерлої істоти, подивившись на екран. Обличчя її блищало від сліз. Ач, як розібрало бомжиху!

А бомжиха вже супила брови під копною розкуйовдженого невагомістю волосся, відпускала нарешті погаслого “світляка”, хапалася за край столу і нерішуче завмирала біля нього, коливаючись у повітрі. Очі її перебігали з одної пластини на іншу, які своїм мерехтливим різнобарв‘ям вкривали стільницю аж до самого екрану.

— Почекай, почекай! — загаласував нагорі Кременчук, зрозумівши те, що хоче зробити Такаманохара. — Стій, дурепо!.. Ще вибух який-небудь влаштуєш!

Втім, вибух їм збиралися влаштувати зовні. Ґрунтовний вибух. Оскільки чорний трикутник вже майже наблизився до апарату, в якому знаходились перелякані люди, і з його закругленого ребра розпочали висуватись якісь довгі відростки. Вони блакитнувато зблискували відображеним світлом Землі і підозріло нагадували дула гармат. Дула розвертались вбік землян.

— А, щоб тебе!.. — видихнула Сонька і раптом розпочала швидко-швидко, навмання, торкатися пластин стільниці.

— Сті-і-і-ій!.. — загорлав під стелею Кременчук, безладно й безпорадно перекидаючись майже на одному місці.

Дула завмерли і, здавалось, вперлись в протилежний бік екрану.

— Сті-і-і-ій!!!

Вогники на стільниці раптом розпочали мерехтіти особливо хаотично.

— Сті-і-і-ій, стерво!

Зображення на екрані здригнулось і попливло вбік. Кременчука понесло в бік протилежний.

А потім їхній апарат на мить завмер для того, аби, немов норовливий кінь, збрикнути усім своїм залізяччям і зненацька рвонути в чорну безвість, розцяцьковану байдужими зимними зірками.

— Та стій же ти!..

В останню мить, коли чорний трикутник вже зникав з екрану, Богдан встиг помітити, як одне з його дул таки встигло харкнути довгим синявим променем. Їхній апарат шарпонуло з боку в бік, червонясто замиготіло якесь освітлення, а навкруги, незрозуміло звідки беручись, посипалися сузір‘я, до білоти розпечених, жеврин.

Усе тіло Кременчука зненацька наповнилось болючою вагою і його зірвало зі стелі, кидаючи вниз, на оті товстелезні дроти, що тягнулися від столу в один з бокових проходів. По дротах зміїлися фіолетові блискавки. А Богданове тіло все важчало, важчало, важчало, неначе ртуть до нього вливали. І ось тоді, коли ця ртуть мала вже виплеснутись за мембрани клітин ментовського організму, навколишній світ знову шарпонуло й понесло по колу.

Кременчук ще спробував було судомно вхопитись за що-небудь, але його, важелезного, вагою, мабуть, в цілу галактику, вже знову зривало з місця й кидало в той самий прохід, в якому зникали дроти.

Миготіння довкіл набувало неприродної частоти.

Зі всього розмаху Богдана втелющило головою в щось надзвичайно жорстке і перед тим, як навколишній світ розсипався на колючу сріблясту піну, капітан Кременчук встиг взнати в цьому “щось” бік дивного акумулятора, якого він бачив зовсім недавно. Але дуже й дуже далеко звідси. На Землі. На борту катера гременецького рибнагляду.