– А син же як?
Старий примружив очі, немов пригадував:
– Син… то син. Що не кров моя? А то все одно. Неважливо. Наш та й годі. Війна батьків по крові відібрала, а ми раз побачили і, знаєш… Відчули, що своє. Ти не дивись так. Діток Господь різними шляхами посилає, і всі вони – рідні. Митько моїм завжди буде, а що відрікся від нього, то не зміг інакше. Бо ж він… що ж… – голос затремтів.
– Заспокойтесь. Степане Олексійовичу, може, лікаря? Вам погано.
– А що хорошого, як син до матері не навернувся, коли та помирала. Скажи? Можна так, га? Бідолашна, день у день просила, щоб приїхав з-за кордону. Дурні, ми кістьми лягли, аби єдиний син зміг світу побачити. І що? Побачив. Залишився. Нічого. Нехай. Де ж іще знайде себе такий талант. Сумували, звісно, все сподівалися на зустріч, а тут хвороба. Заслабла Оксанка й так просила, щоб сина покликав, так благала – серце виверталося з грудей. А я все: зв’язку нема, так просто за кордон не додзвонитись. Не міг правди сказати. Вона вірила. До подиху останнього. Померла в літню ніч, таку тиху, що було чути, як спинилось серце… А Митько… ні сам не прилетів, ні онуків не пустив, бо переліт, бачте, занадто дорогий. Виходить, зекономив? Ось так і поховали. Я продав квартиру і все до копійчини переслав – хай тішиться. А сам… аби не сам, прилаштувався і живу… а це, бач, ніби і дожив вже, ще саму малість – й крапка.
– А чому?
– Хворобі на те байдуже. Чому? Бо приходить. Ось і до мене прив’язалася, геть чисто висушила. Та що я? Я вже за життя старіший, а молодим – за що? Їм же тільки жить та жить.
Струснув сивими вусами, а потім раптово прямо в очі:
– Тут є хвора дівчина… Вона… знає, що по той бік мовчання.
– Ви про що?
– Не скривдиш сироту?
– Кого?
Старий аж нахилився до його очей, немов збирався розшифрувати ієрогліф:
– Ні, бачу, що не скривдиш. А вона тобі допоможе.
– Мені? Щось загадками ви заговорили.
– Зрозумієш все. Ходімо.
– Куди?
– Куди-куди. Проведеш старого діда, а то ще вітром де знесе, що хворостину.
Доріжка привела до будівлі вже знайомої, навіть під ті самі вікна. Анатолій не втримався і навіть озирнувся, шукаючи очима фантом Звіра. Саме сюди Горицвіт приїздив щодня й просиджував годинами, завжди палив й чекав чогось, на що й не сподівався.
– Дивишся, синку? Мо’, який знайомий тут?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Кола на воді» автора Сердюк О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „По той бік мовчання“ на сторінці 15. Приємного читання.
TextBook