Розділ «На дні душі»

Занурюючись у пам’ять, кожен з нас рано чи пізно торкається дна. Це коли згадувати нема чого, все найголовніше воскресло – спогад за спогадом, аж до основи, глибше – лиш дно. Він дістався свого, стоїть твердо, впирається думками і не знає, куди рухатись далі. Зітхнув, підвів очі, наштовхнувся на сонце у кронах. Воно повернулось і тепер качалося серед гілок, немов клубок з життям чи шиттям, а врешті – чи не все одно, особливо йому – дна торкнувшись? Спека присіла в ногах, до решти містян норовила залізти у мозок, а тут лише лякливо куйовдилась, остерігаючись потрапляти на очі. Мудра. Знала, що такий і здогадатися може. Ті, у кого дно на поверхні, бачать глибше.

– Що, синку, мовчиш?

Спека підскочила й розгубила в траві свою раптову мудрість. Припхався старий. Ну от, питається, чого тим кісткам вдома не сидиться, га? А ні, човгає щодень сюди й просиджує до пізнього вечора, улітку такого глибокого, що через кілька подихів вже й ніч. А він теж непростий, старий цей, ой непростий. Сховатись від них чи що?

– Сам не знаю. Тоскно якось, ще й спека. Часом здається, що вона і є Звір.

Старий усміхнувся.

– Сонце – то добре, без нього не житимемо, але від нього й загинути можна – якщо лихо стихійне.

– Степане Олексійовичу, а це що? На пательню кинули місто й підсмажують до рум’яної скоринки. Хіба не стихія?

Старий накреслив на землі палицею коло – сонце й пательня в одному русі, зітхнув:

– А ще вчора йшов дощ.

– Дощ.

Вуса розважливо завмерли, але їхній господар таки наважився запитати:

– Навіщо у воду заходив? Та ще й глибоко так?

Анатолія трусонуло – шкіра несвідомо пригадала воду озера чи воду тієї зливи? Опустив очі й прошепотів ледь чутно:

– Відчути хотів… дочку.

– Відчув?

Холод розтікся тілом – і це коли всі термометри танцювали на позначці тридцять вище нуля.

– Ні, пішла.

– Ну то й добре. Мертві повинні йти.

Анатолій підхопився, знайшов теплу долоню старого, стиснув міцно, прошепотів: