Розділ «Прозріння»

Анатолій повертався, коли довкола зміїними зграями розповзалися сутінки, а під ногами котилося таємниче й загрозливе «ш-ш-ш-ш». Проте ця колискова не діяла на місто, воно завмерло – з клубками отруйних змій під ногами, оскільки… боялось заснути. Коли воно засне, прийде ніч. А ця ніч може принести по собі моторошне прозріння, а може, лише здогадки – однак і те, й інше нагадувало той-таки отруйний клубок. Дві дівчинки й друга ніч їх зникнення, тут навіть придорожній пил почне шипіти: «Знайдеш – ш-ш?»

Чоловік зупинився. Сутінки вже лизали черевики, які здавалися цієї миті настільки важкими, немов до кожного почепили невидимий тягар. Анатолій озирнувся. Ніч таки в місті. Її можна ковтати легенями ось так просто. Додому йти не хотілося. Стоячи посеред сутінкової вулиці, він вперше подумав про те, що той будинок не є його домом. Так, красива рамка для солодкої жінки. А його там нема. Справжнього його, котрого вже ніхто й не пам’ятає, хіба що дівчинка-світлячок, його дівчинка, доня… Вона знала. Знала навіть тоді, коли він сам себе встигнув забути.

– Татку, а чому хрещена плаче, коли бачить сусідського хлопчика?

– Якого?

– Отого, котрий не такий, як усі.

– Він інвалід, доню.

Дві блакитні квітки замість очей.

– Ні, татку, він… інший. Це як з твоїми малюнками. Пам’ятаєш, ти намалював будинок? Ззовні такий незграбний і страшний?

– Пам’ятаю, але він просто вийшов невдалий.

Блакитні квітки завмерли.

– Неправда. Ти ж не зазирав до середини.

– А що там?

Посмішка.

– Всередині – казка.

Чоловік здригнувся. По тілу поповзло оніміння – повільно й густо. Спогади. Вони, здавалось, зрізали нерви, як стиглу траву. Боляче. Нестерпно боляче. Хочеться затиснути голову щосили, аби біль відійшов, а не можна. Без цих спогадів він – також пустка. Абсолютна. І від того страшна. Непомітно дійшов до будинку, у якому горіли вікна. Величезні, у зріст дорослої людини (адже Рената хотіла саме такі), вони зараз чомусь лякали. Чоловік видихнув темряву й поклав руку на клямку воріт, натиснув, і звідти живою зброєю заблимали два ока.

– Бою! До мене. Свої.

Ніч породила тінь, і та заходилась зосереджено обнюхувати «свого», щоб врешті-решт доволі дружньо махнути кудлатим хвостом. Високий молодик поспішно простягнув широку долоню.

– Віталій. Охоронна організація «Захист».

Анатолій полегшено зітхнув і чомусь подумав, що у такого велетня має бути настільки ж широке серце.