Розділ «По той бік мовчання»

– Кажу ж, що зрозумієш. Стукай.

Двері здались картонними, бо з-за них почувся голос, неначе його власниця стояла поряд. Ніжний. Таким лише співати колискові.

– Увійдіть.

– Таєчко, а ми до тебе в гості. Не потривожили?

Світла постать підвелась із ліжка. Дівчина була вся біла-біла, одного кольору із стелею та стінами, і здавалася єдиним цілим з лікарняною палатою, лише рухи й видавали в ній життя.

– Та ні, Степане Олексійовичу. Все гаразд. А ви сьогодні як почуваєтесь?

– Як? Козак! Ксеня, бачу, спить?

Посміхнулась:

– Поїла щойно, тепер спатиме.

Степан Олексійович дрібними кроками, аби не потривожити, підійшов до дитячого ліжечка, перехилився, посміхнувся й неначе помолодшав.

– Ох і красуня. Старий дід – а памороки відбиває. Сонечко ти наше. Та що це я? Таїсіє, ми… Це… Як же пояснити? Вам поговорити треба ось із цим чоловіком. Розумієш?

Світло-блакитні очі намалювали запитання:

– З ким?

– Ну як же? Господи, та я ж, старий пеньок, забув вас познайомити. Це – Анатолій Миколайович Кравченко, батько Оксанки.

Незнайомка мимоволі здригнулась й опустила очі:

– Так, я… чула. Співчуваю.

Анатолій стояв ні в сих ні в тих:

– Спасибі.

Степан Олексійович кахикнув:

– Ой! Мені вже час. Крапельниці кляті. А ви поговоріть, дітки.