Розділ «По той бік мовчання»

І пішов, тихенько зачинивши двері за собою, у кімнаті зависла тиша з присмаком паленого листу. Жінка чомусь боялася підводити очі:

– Не знаю, з чого почати… Словом, я… я… матір дитини Віктора Федоровича Горицвіта.

Анатолію здалось, що лікарняну палату проковтнула димова завіса.

– Хто?

Жінка зіщулилася й повільно відірвала від підлоги очі. Красиві. Змучені. Їй важко дихати – настільки, що його легені рефлекторно набирають повітря за них двох. Кивнула у бік ліжечка:

– То Оксанка… його дочка. Їй п’ятий місяць.

– Постривайте, але ж… Як дитина?

Посміхнулась:

– Просто. Від кохання народжуються діти.

– Його дочка… Оксанка?

– Так. Але про неї нікому не відомо. Вірніше, про те, що Оксанчин тато – Горицвіт. Для мене це важливо. Дуже. Тому прошу, аби все сказане лишилося в цих стінах. Обіцяєте?

– Обіцяю.

– Та ви присядьте, бо розмова вийде довгою, хоча… нам лише здається, що життю нема кінця, а насправді – вміститься у кілька речень. Так вийшло із моїм, і його – також. Дивовижно, але обидва задихнемось. Він… втопився, а в мене розкладаються легені, лишилось… Лікарі остерігаються говорити правду, хоч я здогадуюсь… Зараз не про те. Ви… ви… пробачте… Знаю, що просити про таке не маю права, та й ніхто не має, але мені простіше: у мене вже не лишилося часу.

У віконне скло вітер раптово жбурнув багряне листя клена, воно повільно сповзло униз й завмерло на карнизі. Чоловік і жінка прикипіли поглядом до нього, немов прагнули втримати якнайдовше. Анатолій зважився спитати про головне:

– Чому він це робив?

Єдиний подих вітру, легенький, прозорий – і багряне листя зірвалося.

– Я не знаю. Справді. Ми не бачилися з дня народження Оксанки, але… все, що мені відомо, розповім. Якби ж ще можна було підібрати правильні слова, щоб ви все зрозуміли…

– Ну… Почніть спочатку.

Глянула на доню:

– А початок спить. Все більш чи менш важливе у житті починається в дитинстві. Ось чому я молю Бога, щоб Оксанка не потрапила до Горицвітів, бо вони… Це важко пояснити… Це – не люди. Амбіції, от все, що вони є.