– Осінь. Вона заколисала. Я б теж на лавці задрімав.
– Лавці? Ой! До речі. Все забуваю. Я таки довідався, де лікується Степан Олексійович. Допомогли колеги – вже колишні.
– Правда?! Де?
Посерйознішав і заходився змотувати вудку.
– Ну не мовчи. Що з ним?
Відклав убік рибацькі снасті й винувато прошепотів:
– Онкологія.
* * *
Осінь вийшла із води, простягнула руки у височінь. Десь на зап’ясті обривалась лінія.
Степан Олексійович сидів на лаві серед жовтого, висохлий, як листя, що під старечими ногами. Молода медсестричка посміхнулась:
– Ну я ж казала. Ось він. Ох і впертюх! За будь-якої погоди чвалає аж сюди, за корпус, й просиджує тут днями. Іван Іванович, лікар, спочатку ще боровся, а це махнув рукою. Степане Олексійовичу! Ось до вас.
Старий підняв очі, дивився пильно, а потім посміхнувся. Було помітно, що зрадів. Зрадів, як дитина неочікуваній іграшці, від чого та робилась вдесятеро ціннішою. Хвацько підкрутив сиві вуса, озирнувся, аби сусіди по нещастю теж помітили, що і в нього – відвідувач, а потім здивував:
– Щось кепсько виглядаєш, синку.
– Я?
Старий моргнув:
– Ну не я ж?
Анатолій не втримав посмішки. З цим старим завжди затишно, немов удома. Присів й заговорив, нарешті зважився злити себе в слова – без остраху, все, як було, мов рідному. Степан Олексійович слухав, а очі утішали лагідно.
– То виходить, озеро забрало гріх на себе?
– Виходить. Самі розсудіть: щоб тренер з плавання – втопився? Та ще й де? Не інакше, як вода помстилася.
– А чому дивуєшся? Вона – жива. Вода все відчуває. Ось, увібрала ненависть до пори, до часу, а потім вихлюпнула з себе.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Кола на воді» автора Сердюк О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „По той бік мовчання“ на сторінці 13. Приємного читання.
TextBook