Розділ «По той бік мовчання»

– Онкологія.

Осінь вийшла із води, простягнула руки у височінь. Десь на зап’ясті обривалась лінія.

Степан Олексійович сидів на лаві серед жовтого, висохлий, як листя, що під старечими ногами. Молода медсестричка посміхнулась:

– Ну я ж казала. Ось він. Ох і впертюх! За будь-якої погоди чвалає аж сюди, за корпус, й просиджує тут днями. Іван Іванович, лікар, спочатку ще боровся, а це махнув рукою. Степане Олексійовичу! Ось до вас.

Старий підняв очі, дивився пильно, а потім посміхнувся. Було помітно, що зрадів. Зрадів, як дитина неочікуваній іграшці, від чого та робилась вдесятеро ціннішою. Хвацько підкрутив сиві вуса, озирнувся, аби сусіди по нещастю теж помітили, що і в нього – відвідувач, а потім здивував:

– Щось кепсько виглядаєш, синку.

– Я?

Старий моргнув:

– Ну не я ж?

Анатолій не втримав посмішки. З цим старим завжди затишно, немов удома. Присів й заговорив, нарешті зважився злити себе в слова – без остраху, все, як було, мов рідному. Степан Олексійович слухав, а очі утішали лагідно.

– То виходить, озеро забрало гріх на себе?

– Виходить. Самі розсудіть: щоб тренер з плавання – втопився? Та ще й де? Не інакше, як вода помстилася.

– А чому дивуєшся? Вона – жива. Вода все відчуває. Ось, увібрала ненависть до пори, до часу, а потім вихлюпнула з себе.

– Медики говорили щось про судоми, але ж я бачив. Горицвіт пішов на дно майже блискавично, немов схопило щось і затягло.

– То твої думки. Гляди, синку, аби ненависть і тебе не засмоктала. Невже полегшало, га? – Старий пильно подививсь у вічі.

Анатолій не витримав той погляд і схилив голову:

– Полегшало? Якби. Це не полегшення, а повна відсутність життя. Справді. Довкола мене живуть люди. Я ж бачу, що живуть. Кожен з них знайшов свій порятунок, а я… Всі відчуття – під водою. Нічого. Хіба самотність.

– Ой синку, синку, всі ми по великому рахунку – самітники. Приходимо в життя одиноко і йдемо так само – сам на сам.

– Степане Олексійовичу, вибачте, але… чому ви у будинку для старих?

Той знову підморгнув: