– Медики говорили щось про судоми, але ж я бачив. Горицвіт пішов на дно майже блискавично, немов схопило щось і затягло.
– То твої думки. Гляди, синку, аби ненависть і тебе не засмоктала. Невже полегшало, га? – Старий пильно подививсь у вічі.
Анатолій не витримав той погляд і схилив голову:
– Полегшало? Якби. Це не полегшення, а повна відсутність життя. Справді. Довкола мене живуть люди. Я ж бачу, що живуть. Кожен з них знайшов свій порятунок, а я… Всі відчуття – під водою. Нічого. Хіба самотність.
– Ой синку, синку, всі ми по великому рахунку – самітники. Приходимо в життя одиноко і йдемо так само – сам на сам.
– Степане Олексійовичу, вибачте, але… чому ви у будинку для старих?
Той знову підморгнув:
– Так ніби ж то не парубок. Дивись, старіший за саме життя.
– А як же син?
Завмер посеред осені, зіщулився і став неначе меншим:
– А син… Він є й нема його. Ось так.
– Не зрозумів.
– От і я не встиг. Зрозуміти не встиг, коли ми його втратили. Знаєш, Толю, мені тут думається. Як то кажуть: все життя, мов кінострічка, перед очима пробігає. Я, щоправда, такого кіна ще не дивився, але пригадав багато, ой багато! А не збагну, де схибив. Ми ж його любили, для нього – все. Покійниця моя, Оксанка, щодня молилася за сина, всім святим молилася. Ет!
Анатолій вперше бачив таким Степана Олексійовича.
– Ви так не хвилюйтесь. Вам не можна.
– А що можна? Я померти не боюсь. Знаєш, скільки років виглядаю ту, що з косою? Вже зачекався. До того ж, Оксанка моя там давно. Одинадцять вже рочків, як від мене половина залишилась на цьому світі, інша половина – там.
– Отак кохали?
– Чому кохав? Люблю і нині. Не навчився – не любити. Вона у війну мене пораненого в ліс затягла, подалі від німця. І було їй всього сімнадцять. Дівчинка, а здужала, сховала у землянці свого діда-лісника і виходила. Пам’ятаю очі, такі близькі-близькі, а в них ліс шумить, й над нами шумовиння віковічне, гойдаються, підпирають небо велетні, а на увесь світ – лиш стукіт двох сердець. Ось так. Відтоді мені серед дерев – що з нею поруч, от і ходжу до них, мов на побачення.
– Невже… таке буває?
– А яке таке? Звичайне. То – життя, синочку. У ньому різне. Діток ми так і не народили.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Кола на воді» автора Сердюк О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „По той бік мовчання“ на сторінці 14. Приємного читання.
TextBook